Зазвичай це відбувалося в останній день грудня. Тато повертався з роботи рішучий і зосереджений.

– Я йду, – оголошував він.

– Куди? – запитувала мама, перечитуючи свою улюблену книгу.

– Назавжди. Від тебе йду.

Чому? – цікавилася мама, не відриваючи погляду від сторінок.

– Ти мене не цінуєш! Ніхто не цінує! Вам усім байдуже до мене!

– Ти помиляєшся, – кидала мама, гортаючи сторінку.

– Зараз не час з’ясовувати стосунки… Пізно! Ти мене втратила! Не хвилюйся, на квартиру претендувати не буду. Меблі лишаю тобі, килим також.

– Ти – шляхетна людина, – промовляла мама, не припиняючи читання.

Тільки не треба гарних слів, не треба! Дороги назад немає!

Тато розкривав свій портфель, складав туди електробритву, зубну пасту, щітку і, з якоїсь причини, молоток, хоча за все життя не забив жодного цвяха. Потім одягав пальто, шапку, підходив до дверей і озирався.

– Я йду. Хто зі мною? – це питання було звернене до нас, дітей, але залишалося без відповіді. – Тато йде назавжди. Хто піде з татом?

– Я не можу, мені задали твір, – сердито відповідала Оленка. Тато переводив погляд на мене. Я починав хникати.

– Я не піду, у нас в садочку подарунки даватимуть.

Тато закидав голову і трагічно закочував очі до стелі.

– Гарний підсумок: створив сім’ю, виростив дітей, усе життя працював для них, а тепер навіть піти ні з ким!..

Його голос тремтів, у очах з’являлися сльози.

– Я піду з тобою, – казала мама, відкладала книгу, попередньо заклавши закладку, одягалася, і вони йшли. Поверталися пізно, веселі, щасливі, з подарунками. Тож нам, дітям, навіть подобалося, коли тато від мами йшов.

Але одного разу, також тридцять першого грудня, тато повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай. Мама щойно закінчила готувати обід і перевіряла табель, який принесла Оленка.

– Я йду від тебе, – заявив тато.

– Куди? – запитала мама, переглядаючи оцінки.

– Назавжди. Від тебе йду.

Відповідь була звичною, але щось у татовому голосі насторожило маму. Вона відклала табель і подивилася йому прямо в очі.

– Чому ти йдеш?

Тато відвернувся і мовчав.

– Ти йдеш до неї? – тихо запитала мама.

Не повертаючись, тато ствердно кивнув.

Я знав, хто вона. Це була сусідка з п’ятого поверху Соломія Вітренко, яка на афішах називалася Софія Вітрець. Вона працювала в цирку, жонглювала важкими кулями. Взимку й влітку носила обтислий светр, який підкреслював усі її вигини. Останнім часом я часто бачив, як тато розмовляв із Софією: йому, худорлявому й тендітному, подобалися її сила та міць. І ось тепер він…

– Що ти візьмеш із собою? – спокійно запитала мама.

– Нічого. Меблі й килим лишаю вам. Свої речі також. Вихідний костюм і светри можеш продати – будуть гроші.

– У чому ж ти ходитимеш?

– На роботу в цьому піджаку й штанах, вони після хімчистки, як нові. А вдома… – Він запнувся і виправився. – …а в неї – у спортивному костюмі, вона віддасть мені свій старий.

Він склав у портфель свій звичний набір, закрив його, дійшов до дверей, постояв, обернувся, подивився на мене й Оленку.

– Ви проведете мене?

Я насупився і мовчав.

– Тобі ж недалеко, лише один поверх! – буркнула Оленка.

– Гарний підсумок: діти відмовляються провести батька в останню путь!

– Я проведу тебе, – запропонувала мама.

У татових очах спалахнула радість. Секунду він вагався, потім хрипко видавив «не треба» і вискочив за двері.

Мама мовчала.

– Напиши його мамі, братові, усім його родичам, – запропонувала Оленка. – Йому стане соромно, і він повернеться.

Мама похитала головою.

– Це не допоможе. Тут уже ніхто не допоможе.

– А Дід Мороз? – запитав я.

Мама розсміялася, притягнула мене до себе й заплакала.

Мій дитячий садок був у дворі, навпроти наших вікон. Тож мене туди не проводили, я бігав сам. Лише на свята мене завжди супроводжувала мама. Цього разу, побачивши в дзеркалі свої заплакані очі, вона попросила:

– Іди сам. Ти ж уже великий.

У молодшій, середній і старшій групах до нас завжди приходив один і той самий Дід Мороз, огрядний, незграбний, із задишкою. Він обслуговував усі садочки нашого району. Мій садок був останнім у його маршруті, тож він завжди прибігав до нас із запізненням, спітнілий і розпатланий. Його посох чіплявся за бороду й теліпався, поки борода не відпадала разом із ним.

Того дня, коли тато пішов від мами назавжди, Дідові Морозу особливо не щастило: це був сьомий, останній ранок, на вулицях навалило багато снігу, ходити було важко, він кілька разів падав, страшенно втомився, ледве пересував ноги – тож танцював сидячи. Бороду десь загубив, замість неї йому причепили шматок кролячого хутра. Хутро було сіре, виділялося на тлі ватної шуби – усі одразу бачили, що з віком дідусь почав сивіти.

Снігуронька розв’язала мішок. Змучений Дід нагнувся за подарунками, але розігнутися вже не зміг: спина. Так він і просидів до кінця свята, зігнувшись над мішком, із якого Снігуронька витягала подарунки й вручала їх дітям. Дід Мороз напружено усміхався кожному, посипав конфетті й винувато казав:

– Захворів ваш дідусь.

Коли свято закінчилося і всі розійшлися, я, уже одягнений, зазирнув до зали й побачив таку картину: Снігуронька вперлася коліном у спину своєму партнерові й напружено тягла його за плечі. Дід Мороз зі скрипом розпрямився.

– Усе! Тепер доберешся сам. А мені ще за онуком їхати! – Вона глянула на годинник, потім чмокнула діда в кролячу борідку. – Щасливого Нового року! – І помчала.

– Дідусю, ходімо до нас, – запропонував я.

– Ні, хлопчику, Дід Мороз поїде до себе в ліс і ляже відпочивати в замет.

При цих словах він здригнувся, і зуби його зацокотіли – він уявив себе в заметі.

– Ходімо, – наполягав я, – ти ж мусиш усім допомагати, а в мене мама плаче. – Дід Мороз, угамувавши цокотіння зубами, уважно подивився на мене. Щоб остаточно його переконати, я додав: – Ми поруч живемо, у дворі. Чаєм напоїмо, із малиновим варенням.

Цей Дід Мороз мав дуже розвинену уяву: я побачив, як він подумки проковтнув варення з малини, і як по його тілу розлилося тепло від майбутнього чаю. Він рішуче взяв мене за руку і сказав:

– Веди!

Мама не могла приховати здивування.

– О, хто до нас завітав!

– Вибачте… Я не сам… Це ваш хлопчик.

– Дуже добре, що прийшли. Знімайте шубу.

– Ні, ні, не можна! – він спробував непомітно кивнути в мій бік, даючи зрозуміти, що не може розвінчати казку: він наївно думав, що я досі вірю в його походження!

Випивши чаю з малиною, Дід Мороз зовсім розм’як. Очі його злипалися, він розтягував повіки пальцями. Його морозило. Очевидно, він ще й застудився.

– Я вас у такому стані не відпущу, – сказала мама. – Лягайте і поспіть, хоча б годинку.

Вона кинула на тахту плед і подушку. Дід Мороз не міг опиратися. Бурмочучи слова подяки, він повалився на тахту, як стояв, у шубі, в шапці, і одразу захропів. Ми з Оленкою стягнули з його ніг валянки й накрили його пледом.

Минуло дві години. Дід спав глибоким сном нічного сторожа, не повернувшись, не поворухнувшись.

І тут увійшов тато.

– Що це? – здивовано запитав він, указуючи на хропучого чоловіка в шубі, шапці, з кролячою бородою. Ми мовчали. Тато повторив своє питання. – Чи можу я дізнатися, хто це спить у моєму домі?

– Це вже не твій дім, – тихо сказала мама.

Тато трохи розгубився.

– Нехай так. Але мені прикро: варто лише вийти, як уже хтось лежить! – Він підскочив до тахти і почав трясти діда за плечі. – Пане! Пане добродію! Пора вставати!

Дід налякано схопився, не розуміючи, де він і що з ним. Від переляку задекламував:

– Я веселий Дід Мороз, я подарунки вам приніс… – Потім посипав татову голову конфетті й привітав його. – З Новим роком!

Остаточно прокинувшись, засоромився і почав поспішно натягувати валянок.

– Це просто бозна-що! – обурювався тато. – На хвилинку вийдеш до сусідів – у домі одразу з’являються нахабні діди Морози!..

– Я не нахаба, я з фірми «Радість», – виправдовувався дідусь, натягуючи другий валянок.

Мама простягнула йому банку з варенням.

– Це вам новорічний подарунок. Прийдете додому, попартеся у ванні, лягайте під теплу ковдру і нехай дружина дасть вам у ліжку чаю з малиною.

– У мене немає дружини. А за подарунок дякую. – Дід Мороз узяв баночку, вклонився мамі й попрямував до дверей.

– Може, залишитеся з нами зустріти Новий рік?

– Ні, ні, дякую. Дід Мороз мусить повернутися до свого лісу й спати в заметі. – Він усміхнувся мені, підморгнув і вийшов.

– Він ще й неодружений! – продовжував обурюватися тато, витрушуючи з волосся конфетті.

– Тобі щось потрібно? – запитала мама.

– Я забув молоток.

Мама принесла йому улюблений інструмент. Але тато не йшов. Він потупцяв біля дверей, потім рішуче дістав із портфеля велику коробку цукерок і простягнув її мамі.

– Я згадав, що не привітав тебе з Новим роком. Це дорогі цукерки, пів зарплати коробка, називаються «Хатинка».

– За таку ціну вони могли б називатися «Вежа», – сказала мама, відкриваючи коробку. – Пригощайся.

– Дякую. – Тато взяв одну цукерку й проковтнув її, не розжовуючи. – Хочу прогулятися вулицями. Хто піде зі мною? – запитав він, відвернувшись від мами, дивлячись на нас. Ми мовчали. Тато не йшов. Мовчання затягнулося.

– Доведеться мені піти з тобою, – сказала мама й почала одягатися.

Я підійшов до неї й тихенько прошепотів:

– Бачиш, Дід Мороз усе-таки допоміг.

Мама притягнула мене до себе й почала цілувати, але вже не плакала, а сміялася.