Анатолій стояв посеред великого коридору і дивився на світлі смуги на шпалерах. Десять років поспіль тут стояли високі дерев’яні шафи, які закривали всю стіну від підлоги до стелі. Тепер на їхньому місці залишилися лише темні прямокутники пилу та невеликі отвори від саморізів у гіпсокартоні.

Вікторія виїхала дві години тому. Вантажники пакували останні коробки, складали їх у білий мікроавтобус і вивозили через відкриті ворота. Анатолій не виходив її проводжати. Він сидів у кухні на низькому табуреті і слухав, як зачиняються залізні двері машини, як шумить мотор і як згодом брязкає на вітрі незачинена хвіртка.

Йому виповнилося п’ятдесят сім років три місяці тому. Тоді судовий процес якраз добігав кінця. Анатолій пройшов до вітальні. Підлога була вкрита дрібним сміттям, обрізками скотчу та шматками картону. Великий диван, який вони купували п’ять років тому, зник. На ламінаті залишилися тільки чотири вм’ятини від його ніжок. Анатолій підійшов до вікна, підняв руку і торкнувся холодного скла. Його пальці тремтіли. У будинку панувала повна тиша, і кожен його крок лунав відголоском у порожніх кімнатах. Він подивився на свій годинник. Була четверта година дня.

Він піднявся на другий поверх. У спальні стояла пустка. На місці двоспального ліжка залишилися тільки чотири круглих відбитки на килимовому покритті. Вікторія забрала ліжко, матрац та постільну білизну. Він зайшов у ванну кімнату. На поличках біля дзеркала не залишилося жодної пляшечки з кремом чи зубної щітки. Тільки порожній пластиковий стаканчик лежав боком у раковині.

Анатолій пригадав їхню останню розмову, яка відбулася три дні тому, коли судове рішення остаточно набрало чинності і Вікторія приїхала з адвокатом виставити вимоги щодо вивозу майна.

— Ти справді забираєш абсолютно все? — запитав Анатолій.

— Я беру те, що належить мені за рішенням суду, — відповіла Вікторія.

— Вікторіє, ми прожили разом десять років, — Анатолій зробив крок усередину кімнати. — Я збудував цей будинок. Я працював без вихідних, їздив по об’єктах, заробляв гроші, щоб ти і наш хлопчик ні в чому не мали потреби. Хіба це нічого не означає для тебе?

Вікторія кинула чергову річ у сумку і повернулася до нього. На її обличчі була втома і холод.

— Ти завжди вимірював усе грошима, Анатолію, — сказала вона низьким голосом. — Ти вважав, що якщо ти купив їжу, оплатив квитанції та дав гроші на одяг, то свою роботу виконав. Ти був для мене дорослим чоловіком, який знає, як жити. А тепер я дивлюся на тебе і бачу чоловіка, якому п’ятдесят сім років. Різниця у двадцять років раніше не здавалася такою великою, а зараз я відчуваю її щодня. Мені просто важко жити з тобою під одним дахом. Ти для мене застарий.

— Застарий? — Анатолій стиснув пальці в кулаки. — Коли я купував тобі нову машину, я не був для тебе застарим. Коли ми їздили відпочивати щоліта, це тебе не турбувало.

— Машину суд залишив мені, — спокійно мовила Вікторія. — Половину вартості цього будинку ти повинен мені виплатити грошима. Якщо грошей немає, будинок доведеться продати і поділити кошти навпіл.

— А як же Максим? — запитав він. — Ти думала про те, що скаже син? Він знає, що ти робиш?

Вікторія посміхнулася, але її погляд залишався сухим і байдужим.

— Максиму дев’ять років, — відповіла вона. — Він залишається зі мною. Дитині потрібна мати, а не твої вічні звинувачення. Ти став дратівливим і важким у спілкуванні.

— Я дбав про порядок у своєму будинку!

— Ні, ти дбав про свій контроль, — сказала Вікторія і застебнула блискавку на сумці. — І щодо Максима… Ти справді досі переконаний, що він твій син?

Анатолій зупинився. Він відчув, як у нього похололо в животі.

— Що ти таке кажеш? — тихо запитав він.

— Те, що ти почув, — відповіла Вікторія. — Дев’ять років тому, коли ти місяцями сидів на своїх будівництвах і залишав мене саму у цьому великому будинку, я зустріла іншого чоловіка. Я тобі нічого не казала, бо мені потрібні були гроші, щоб виростити дитину і забезпечити їй нормальні умови. Але тепер, коли суд завершено і все поділено, мені немає потреби мовчати. Максим не твій син. Він від іншого чоловіка. Якщо не віриш моїм словам, роби будь-які перевірки. Мені вже все одно.

Вона взяла дві важкі сумки за ручки, обійшла його і вийшла з кімнати. Анатолій чув, як її важкі кроки лунали на сходах, але не поворухнувся. Він не міг вимовити жодного слова.

Тепер, стоячи у порожній вітальні, Анатолій згадував ті слова про Максима. Відчуття сорому і гніву знову поверталося. Він підійшов до стіни і спирався на неї плечем.

Він пригадав, як дев’ять років тому Вікторія привела на світ Максима. Він тоді пишався, що нарешті має сина.

Спадкоємець, хлопчик, про якого він завжди мріяв. Навколо немовляти будувалися всі його плани. Він купував йому іграшки, дитячі речі, готував до того, що той колись перейме його будівельний бізнес. А виявилося, що увесь цей час він дбав про чужу дитину, поки Вікторія просто користувалася його статками та чекала нагоди забрати своє.

Малий Максим ростиме з матір’ю і, швидше за все, з часом повністю забуде про чоловіка, якого вважав батьком. Дев’ятирічний хлопчик, якого Анатолій забирав із пологового будинку і заколисував на руках, виявився дитиною зовсім іншого чоловіка.

Він згадав, що десять років тому цей будинок виглядав зовсім інакше. Тоді це була велика, але затишна будівля, де все було облаштовано для спокійного життя.

Тоді тут жила його перша дружина, Ірина.

Вони побралися, коли Анатолію було двадцять сім років, і прожили разом двадцять років. Ірина була тихою дівчиною, працювала в міській бібліотеці і завжди намагалася створити в будинку затишок. Вона готувала їжу, самотужно доглядала сад, прала одяг і чекала його з роботи до пізньої ночі.

За ці двадцять років у них з’явилися на світ дві дівчинки — Настя та Оля. Анатолій згадав, як розчарувався, коли замість сина народилася перша донька, а через кілька років — друга.

— Знову дівчинка?

— Анатолію, вона здорова, така гарненька, — тихо казала Ірина, посміхаючись крізь втому. — Це ж наша друга донечка.

— Мені потрібен син, — сказав він тоді суворо. — Мені потрібен той, хто продовжить справу. Кому потрібні дві дівчини в хаті?

Він майже не звертав уваги на доньок. Вони підбігали до нього, коли він повертався з роботи, просили пограти чи подивитися малюнки, але він завжди відпихав їх:

— Ідіть до матері. Я утомився. Я працюю на будівництві, щоб ви мали що їсти.

Він забезпечував їх їжею, але ніколи не обіймав доньок, не ходив із ними на прогулянки і не цікавився їхніми справами.

Його обурювало, що в хаті ростуть дівчата, а не хлопець. Двадцять років Ірина терпіла його холод, байдужість і постійні докори через те, що вона не народила йому спадкоємця.

А потім стався той осінній день десять років тому. Йшов сильний дощ. Анатолію тоді виповнилося сорок сім років. Він повернувся додому роздратований після невдалих переговорів із замовником, який відмовився платити за виконану роботу. До того ж він уже кілька тижнів таємно зустрічався з молодою двадцятисемирічною Вікторією і шукав приводу розірвати набридлий шлюб.

Ірина зустріла його в коридорі, простягнула сухий рушник і мовила:

— Толіку, роздягайся, сідай за стіл. Я вечерю приготувала, чай гарячий налила.

— Не потрібна мені твоя вечеря! Мені набридло це життя!

Ірина злякано подивилася на нього і відступила на крок до стіни.

— Толіку, як ти можеш так казати після двадцяти років спільного життя? — її голос затремтів. — Дівчата ж тебе люблять.

— Мені все одно! — відрізав Анатолій. — Забирай своїх доньок, забирай свої речі і йди звідси. Я знайду собі молоду дружину, яка народить мені сина. Кому ти потрібна?

— Куди ж я піду зараз? — вона заплакала. — Надворі дощ і ніч. У мене в цьому місті немає нікого. Дозволь нам залишитися хоча б до ранку.

— Ні, виходьте зараз, — сказав він суворим голосом.

Він сам пройшов до кімнати, зібрав їхні речі, склав у великі сумки, вивів Ірину та доньок на ганок. Вони стояли під дощем. Настя обіймала матір і плакала, а молодша Оля тулилася до її рук. Ірина тримала в руках сумку і дивилася на нього з болем.

— Толіку, як ти можеш так вчинити з власною родиною після двадцяти років? — прошепотіла вона. — Ми ж віддали тобі все своє життя.

— Мені все одно, — сказав Анатолій, зачинив двері і закрутив засув.

Він виставив їх десять років тому, щоб звільнити місце для Вікторії. Ірина не вимагала ані аліментів, ані поділу майна.

Вона зникла з його життя, виростила доньок сама, а через кілька років Анатолій дізнався, що вона разом із Настею та Олею виїхала за кордон. Дівчата виросли, влаштували своє життя і ніколи більше не намагалися зв’язатися з батьком, який вигнав їх на вулицю у дощ.

Анатолій закрив обличчя долонями. Його лоб був гарячим, а руки холодними.

Тільки зараз, у п’ятдесят сім років, опинившись у порожньому будинку, який відсудила молода дружина, він усвідомив, що відчувала Ірина того осіннього вечора десять років тому. Він відчув той самий біль, ту саму самотність і те саме приниження, коли найближча людина просто перестає з тобою спілкуватися і вказує на двері.

Він відчув дуже сильне бажання зателефонувати Ірині. Він хотів почути її голос. Він хотів сказати їй, що він був жорстоким і нерозумним чоловіком. Він хотів щиро вибачитися перед нею за той дощовий вечір, за вигнаних доньок, за свої жорстокі слова і за те, що проміняв двадцять років вірності на молоду Вікторію. Йому здавалося, що якщо він вимовить ці слова вибачення, йому стане хоч трохи легше.

Анатолій витягнув із кишені мобільний телефон і відкрив телефонну книгу. Він гортав список контактів зверху донизу. У списку були номери будівельних бригад, магазинів матеріалів, адвокатів, сусіда, Вікторії. Але номера Ірини там не було. Він ніколи його не записував і за ці десять років жодного разу не цікавився, як склалося життя його першої родини.

Він підвівся і пройшов до малого кабінету на першому поверсі. Там залишився тільки старий письмовий стіл із висувними шухлядами. Анатолій почав перебирати старі квитанції, папери та гарантійні талони. На самому дні нижньої шухляди він знайшов пожовклий паперовий записник.

Він розгорнув його і почав гортати сторінки. На літеру “І” був лише один запис: “Ірина — робота” і короткий п’ятизначний номер міського телефону бібліотеки, який перестали використовувати ще багато років тому.

Анатолій спирався рукою на край столу і кілька секунд дивився на ці цифри. Потім знайшов у мобільному телефоні номер Сергія — чоловіка, який колись знав родину Ірини.

Він натиснув кнопку виклику і приклав телефон до вуха. Гудки йшли довго. Анатолій важко дихав, чекаючи відповіді.

— Алло, Анатолію? Привіт, — пролунав у слухавці чоловічий голос.

— Сергію, доброго дня, — квапливо сказав Анатолій. — Вибач, що турбую у вечірній час. У мене до тебе є важливе запитання.

— Що сталося? — запитав Сергій. — Голос у тебе якийсь дивний.

— Сергію, ти випадково не знаєш контакту Ірини? Моєї першої дружини. Чи, можливо, твоя родина має її номер? Або номери моїх доньок — Насті чи Олі?

У слухавці настала тиша. Чути було тільки шуми зв’язку та віддалений звук працюючого телевізора.

— Ірини? — здивовано перепитав Сергій. — Анатолію, ти що, жартуєш?

— Мені дуже потрібно з нею зв’язатися, Сергію. Це терміново.

— Ірина виростила доньок, виїхала з ними за кордон. Вони там давно живуть, дівчата вже самі мають родини. Хто ж зараз знає їхні номери? Минуло стільки років.

— А немає нікого, хто міг би знати? Може, хтось із колишніх співробітників бібліотеки? Я хочу попросити у неї вибачення, Сергію, — сказав Анатолій і опустив голову. — Я хочу попросити вибачення у неї та у доньок. Я був неправий.

Сергій зітхнув у слухавку.

— Занадто пізно ти згадав про вибачення, Анатолію. Десять років минуло. Жоден чоловік не знає їхніх номерів, і шукати їх немає жодного сенсу. Вони забули про тебе. Живи своїм життям.

— Зрозуміло, — мовив Анатолій.

— Бувай, Анатолію. Мені час.

Зв’язок перервався. Анатолій опустив руку з телефоном. Екран згас, і в кабінеті знову стало темно.

Він повільно вийшов із кабінету, пройшов коридором і зупинився біля вхідних дверей. Потім клацнув засувом, відчинив двері і вийшов на ганок.

Надворі було повністю темно. Холодний вечірній вітер гоняв по подвір’ю сухе листя і пакети, які залишилися після вантажників. Ліхтар біля паркану не горів. Краплі дрібного дощу осідали на його обличчі та сивому волоссі.

Анатолій став на край верхньої сходинки і подивився на темне подвір’я. Десять років тому на цьому самому місці під дощем стояла Ірина з двома доньками після двадцяти років спільного життя. Тоді він зачинив перед ними двері. Тепер зачиняти двері було ні від кого.

Він дістав із кишені телефон, знову засвітив екран. На екрані була дев’ята година вечора. Жодного повідомлення. Жодного сповіщення.

Анатолій повернувся до будинку, зачинив за собою двері і замкнув замок. У коридорі було темно і холодно. Він пройшов до кухні, сів на табурет, поклав лікті на коліна і закрив обличчя долонями.