Денис поправив краватку перед дзеркалом у роздягальні персоналу. Його зміна тривала вже сьому годину, і ноги починали неприємно гудіти, нагадуючи про кожен пройдений кілометр між кухнею та залом. Робота офіціантом у «Золотому фазані» вимагала не лише витривалості, а й акторської майстерності: треба було посміхатися навіть тоді, коли клієнти поводилися по-хамськи. Денис вважав себе терплячим, але сьогодні втома накопичилася швидше, ніж зазвичай. Він вийшов у залу, тримаючи спину рівно, як того вимагав статус закладу, і одразу помітив нових відвідувачок.

За столиком біля вікна вмостилися дві жінки. Вони були настільки схожі між собою, що Денис мимоволі сповільнив крок.

Обидві мали насичене каштанове волосся, закладене у високі зачіски, і обидві були вбрані у відтінки рожевого — від ніжного пудрового до яскравої фуксії. Вони синхронно дістали з маленьких шкіряних сумочок дзеркальця і почали прискіпливо розглядати свої обличчя, ніби шукаючи бодай найменшу ваду на ідеальній шкірі.

«Мати і донька, однозначно», — зафіксував він у думках, підходячи до них із меню.

Він поклав папки на стіл, вимовивши стандартне привітання, і вже збирався відійти, щоб дати їм час, як раптом старша жінка, не чекаючи, поки він зникне з поля зору, подалася вперед. Її шепіт був дивно гучним, ніби вона хотіла, щоб її слова зависли в повітрі прямо перед Денисом.

— Вікторіє, ти бачила? Ти звернула увагу, як він на тебе поглянув? — прошепотіла жінка, ледь торкаючись руки доньки.

Дівчина, яку назвали Вікторією, вдала, що страшенно зніяковіла, хоча в її очах промайнув хитрий вогник. Вона теж заговорила пошепки, але так, щоб звук легко долинав до Дениса, який затримався біля сусіднього столика, нібито поправляючи серветки.

— Ой, мамо, ну що ти таке вигадуєш. Нікуди він не дивився, звичайний офіціант, — відказала донька, поправляючи локон.

— Не кажи дурниць, дитино. Він ледь піднос не впустив, коли тебе побачив. Остовпів просто! — мати продовжувала своє гнути. — А знаєш, він досить симпатичний. Такий статний, серйозний. Давай-но ми зробимо його твоїм чоловіком.

Денис, почувши останню фразу, ледь не захлиснувся власним диханням. Його першою реакцією було розсміятися — ситуація нагадувала дешевий фарс або прихований розіграш. «Зробимо чоловіком? — подумав він, відчуваючи, як до щік підливає жар. — Я що, меблі в магазині? Чи, може, вони справді думають, що в сучасному світі так вирішуються долі?» Він відчував роздратування, змішане з цікавістю. Це було неприємно і водночас лоскотало самолюбство.

Він відійшов до барної стійки, але вуха, здавалося, стали втричі чутливішими. Жінки продовжували шепотітися, і він ловив окремі фрази. Йому здавалося, що вони оцінюють його, як породистого коня на ярмарку. Всередині нього змагалися два почуття: гордість професіонала, який не має звертати уваги на дивацтва гостей, і звичайне людське обурення.

Через кілька хвилин він повернувся до їхнього столика, намагаючись зберегти на обличчі маску професійної байдужості.

— Чи обрали ви щось, пані? — запитав він, дивлячись кудись між ними, щоб не зустрічатися поглядом з активною матір’ю.

Старша жінка подивилася на нього так, ніби він уже був частиною її сімейного майна. Вона млосно посміхнулася, демонструючи ідеально білі зуби.

— Так, ми визначилися. Принесіть нам, будь ласка, чайник зеленого чаю. І ось ці два тістечка з маракуйєю, — вона вказала довгим нігтем на найдорожчу позицію в десертній карті.

Денис кивнув і пішов до кухні. Його настрій різко впав. «Зелений чай і два тістечка, — крутилося в голові. — Пів години сидітимуть, займатимуть стіл, а чайових залишать на три копійки. Велика родина мільйонерів, не інакше». Він відчував себе обманутим у своїх очікуваннях на цікавий поворот подій.

Проте, проходячи повз них знову, він знову почув голос матері. Цього разу слова вдарили його, як електричний струм.

— Віко, я вже бачу, як він впевнено тримає кермо твого Ламборгіні. Ви будете ідеальною парою на фото. Ти ж знаєш, як я нервую, коли ти сама ганяєш по місту на тій машині. Тобі потрібен хтось надійний поруч.

Денис завмер біля входу на кухню. «Ламборгіні? — серце калатало десь у горлі. — Вони серйозно?». Раптом уся його втома зникла. Перед очима попливли картини іншого життя: не біла сорочка і піднос, а шкіряний салон суперкара, поїздки до Європи, дорогі годинники. Його мозок почав гарячково працювати. Він згадав, що тістечка з маракуйєю на вітрині стояли з самого ранку. «Треба попросити кондитера, щоб видав найсвіжіші, з-під ножа, — подумав він. — Не можна зіпсувати такий шанс через завітрений крем».

Він затримався в залі під приводом перевірки чистоти келихів на серванті, що стояв неподалік від жінок. Йому потрібно було почути більше.

— Мамо, а якщо в нього навіть водійських прав немає? — засумнівалася донька. — Він же просто працює тут. І взагалі, що скаже батько? Ти ж знаєш його характер.

— Батько сказав чітко: тобі потрібен чоловік. Будь-який, аби був тямущий і пристойний. Без чоловіка він тебе в Італію не відпустить, а ти ж так хотіла в той будинок на Комо! — мати була непохитна.

Денису хотілося вигукнути: «У мене є права! І диплом спеціаліста з міжнародної економіки!» Він стиснув кулаки. Робота офіціантом була для нього тимчасовим рішенням, способом пересидіти кризу, але він ніколи не вважав себе «простим».

Всередині нього вирував протест і водночас солодке передчуття. «Директор філії… — він почув наступні слова матері.

— Якщо хлопчина не дурний, батько зробить його керівником одного з підрозділів. Йому потрібні свої люди».

Він побіг на кухню. Тепер він діяв неймовірно швидко. Заварив чай за всіма правилами, особисто перевірив температуру води, вибрав найкрасивіші десерти. Коли він повертався до зали, його посмішка була щирою, як ніколи. Він бачив у цих жінках не клієнток, а свій щасливий квиток.

— Ваш чай, пані. Найкраща заварка, щойно розкрилася. І тістечка — сьогоднішній шедевр нашого шефа, — він виставив замовлення на стіл із грацією досвідченого придворного.

Але реакція жінок була неочікуваною. Старша жінка насупилася і поклала долоню на кришку чайника.

— А вода точно кипіла? — запитала вона крижаним тоном.

— Перепрошую? — Денис зніяковів.

— Ви принесли замовлення занадто швидко. Мені здається, ви просто налили теплу воду з крана або кулера. Віко, перевір.

Дівчина зневажливо торкнулася порцеляни і одразу відсмикнула руку, ніби обпеклася, хоча насправді скривилася так, наче чайник був крижаним.

— Фу, мамо, він зовсім холодний. Як це можна пити? — вона подивилася на Дениса з такою огидою, якої він не бачив навіть у найбільш вибагливих гостей. — Ви що, знущаєтеся з нас?

Денис стояв, не знаючи, що сказати. Він точно знав, що вода була окропом.

— І десерти… подивіться на цей крем. Він же виглядає як замазка, — підхопила мати. — Молодий чоловіче, заберіть це негайно. Ми очікували зовсім іншого рівня сервісу.

Всередині Дениса щось тріснуло. Весь цей образ італійських вілл і Ламборгіні почав розсипатися, залишаючи після себе присмак дешевого обману. Він зрозумів, що ці жінки просто розважаються, граючи в «пань», яким неможливо вгодити.

— Я зараз покличу адміністратора, — сказав він крізь зуби. — Якщо вас не влаштовує якість, ви зможете пояснити це йому особисто. Чекайте тут.

Він швидко знайшов старшого зміни і коротко пояснив ситуацію. Але коли вони вдвох підійшли до столика, він виявився порожнім. Жінки зникли, залишивши по собі лише стійкий аромат парфумів та два недоторкані десерти.

— Ну і що це було? — запитав адміністратор, розглядаючи стіл. — Чого вони хотіли?

Денис дивився на тістечка. Він почувався спустошеним. Йому було соромно за те, що він бодай на хвилину повірив у цю казку, що він готовий був підігравати цим примхливим особам заради примарного багатства.

— Слухай, я заберу ці десерти. Вирахуй з моєї зарплати, — раптом сказав він.

— Тобі вони навіщо? Вони ж «холодні» і «некрасиві», — хмикнув колега.

— Я знаю, що з ними робити. І ще… відпусти мене на годину раніше. Мені дуже треба піти.

Через деякий час Денис стояв на алеї парку. Його серце билося не від жадібності чи амбіцій, а від щирого хвилювання. Перед ним стояла Ольга — дівчина, з якою вони були разом уже два роки. Вона була в звичайній куртці, з трохи розпатланим волоссям після робочого дня в офісі, але її посмішка була справжньою, без жодного натяку на «томність».

— Денисе, ти чого такий офіційний? — засміялася вона, дивлячись на коробку в його руках. — Щось сталося?

— Олю, — почав він, і його голос трохи здригнувся. — Я сьогодні зрозумів одну річ. Дуже важливу. Я не хочу шукати ніяких кращих варіантів чи чекати на диво. Диво — це те, що ти в мене є. Виходь за мене. Справді, давай одружимося.
Він відкрив коробку з тими самими тістечками. Оля дивилася на нього кілька секунд у повному мовчанні. В її очах з’явилися сльози, вона кивнула і притулилася до нього.

— Ти божевільний… серед парку, з тістечками… Звісно, я згодна.

Денис обійняв її, відчуваючи величезне полегшення. Він згадав тих жінок у рожевому і подумки подякував їм. Їхній цинізм і примхи стали тим дзеркалом, у якому він нарешті побачив справжню цінність того, що вже мав.

Коли Денис відійшов до кіоску за кавою, Оля швидко дістала телефон і набрала номер своєї подруги Ірини.

— Іро, привіт! — прошепотіла вона, сяючи від щастя. — Ти програла мені заклад! Тільки що, прямо в парку, він мені освідчився!

На тому кінці почувся дзвінкий сміх.

— Та ти що! Невже спрацювало? Ну, Денис дає! Гаразд, з мене київський торт, як і домовлялися. І готуйся — я хочу бути дружкою нареченої, буду вибирати найгарнішу сукню!

Оля озирнулася на Дениса, який усміхнено повертався до неї з паперовими стаканчиками.

— Е ні, дружкою не вийде, — тихіше сказала вона в трубку. — Бо якщо він побачить тебе і твою маму разом ще раз, він точно здогадається про нашу «перевірку» в ресторані. Давай, цілую, потім розкажу деталі!

Вона сховала телефон у кишеню і прийняла з рук майбутнього чоловіка гарячу каву.

Як ви гадаєте чи варто перевіряти коханих людей чи треба беззастережно їм довіряти?