— Віко, я лиш трохи хотів розважитися. Ти знаєш, як нудно сидіти на майданчику серед десятків мамусь, які торочать тільки про молоко та підгузки, — Артем переминався з ноги на ногу, тримаючи в руках спортивну сумку.

Вікторія дивилася на нього так, ніби вперше бачила цю людину. Її обличчя зблідло, а пальці міцно стиснули одвірок.

— І для цього ти це сказав? — її голос був тихим, але в ньому відчувалася небезпечна вібрація.

— Я просто ляпнув те, що першим прийшло в голову. Ну, знаєш, як воно буває… Вона так співчутливо дивилася. Невже через це ти мене з хати виганяєш? Це ж просто слова, Вік.

— Саме через це, — відказала вона і закрила двері прямо перед його носом.

Почулося, як клацнув замок. Вікторія притулилася спиною до холодного дерева і заплющила очі. Перед очима, як у сповільненій зйомці, пропливли події останніх днів. Все почалося так звичайно, що запідозрити щось лихе було просто неможливо.

Суботній ранок видався напрочуд теплим для середини осені. Артем, який зазвичай по вихідних любив поспати довше, цього разу проявив неабияку ініціативу.

— Ми зі Златою підемо прогуляємося, а ти відпочинь, — сказав він, застібаючи на доньці курточку. — З’їздимо в центральний парк, там зараз гарно, листя жовте. Обіцяю, нічого зайвого не купувати, обідати прийдемо вчасно.

Віка вдячно посміхнулася. Вона справді почувалася виснаженою. Останні місяці перед виходом з декрету були складними — вона намагалася підтягнути професійні навички, паралельно займаючись домом.

— Дякую, Артеме. Випийте там какао, — гукнула вона їм услід.

Коли двері зачинилися, у квартирі запала благословенна тиша. Віка набрала повну ванну піни, увімкнула неголосну музику і вперше за довгий час відчула, що належить сама собі. Вона думала про те, як їй пощастило. Коли вони тільки планували дитину, Артем боявся відповідальності, казав, що ще не готовий. А зараз — душі не чує в доньці. Постійно з нею, гуляє, бавиться. Справжній ідеал.

Вони повернулися рівно о другій. Злата була в захваті, стрибала навколо мами і перебиваючи саму себе розповідала про велику гірку та каруселі.
— А ще там була така тьотя добра, — промовила дівчинка, розв’язуючи шарф. — Вона дала мені зайчика потримати.

— Яка тьотя? — мимохідь перепитала Віка, розставляючи тарілки.

— Та просто знайома з майданчика, — швидко вставив Артем, не піднімаючи очей від телефону. — Перетнулися біля гойдалок, трохи поговорили, поки малі гралися. Нічого особливого.

Віка знизала плечима. У великому місті важко не зустріти когось знайомого в парку. Вона не стала розпитувати далі. Ця дрібниця здалася їй абсолютно неважливою.

Понеділок почався з метушні. Артем відвіз Злату в садочок, а Віка вирішила присвятити день собі. Їй потрібно було оновити гардероб перед роботою.

Вона провела в торговому центрі кілька годин, приміряючи жакети та спідниці. Поверталася додому стомлена, з кількома паперовими пакетами, мріючи лише про чашку міцного чаю.

Тільки-но вона встигла поставити чайник на вогонь, як у двері подзвонили. Наполегливо і довго.

«Мабуть, Людмила Степанівна знову щось хоче», — подумала Віка про свекруху. Та зазвичай попереджала про візити, але іноді могла заскочити без попередження, хоча ключі завжди тримала в сумці «на всякий випадок».

Віка відчинила двері, готуючи чергову чергову фразу про те, що Артем на роботі. Але на порозі стояла незнайома жінка. На вигляд їй було близько тридцяти. В руках вона тримала великі пакунки з логотипом дитячого магазину.

— Доброго дня. Я можу побачити Артема? — запитала жінка. Вона виглядала схвильованою.

— Доброго дня. Його зараз немає, він на роботі. А ви хто? — Віка з цікавістю розглядала гостю.

— О, ви, мабуть, сестра? — жінка полегшено зітхнула. — Мені Артем розповідав, що у нього є родичі, які іноді допомагають. Я Оля. Ми спілкувалися в парку. Я принесла дещо для Злати. Артем сказав, що вона дуже сильно захворіла, висока температура, він місця собі не знаходить.

Віка відчула, як усередині щось похололо.

— Захворіла? Злата сьогодні пішла в садочок абсолютно здоровою. І я не сестра. Я дружина Артема.

Оля завмерла. Її обличчя почало змінюватися — від нерозуміння до глибокого здивування.

— Дружина? — перепитала Оля. — Але він казав… Він казав, що ви померли під час пологів. Що Злата — це все, що у нього залишилося від коханої жінки.

Віка мовчала. Вона чула, як у вухах починає шуміти.

— Проходьте, — нарешті вимовила вона, відступаючи вбік. — Хочу почути цю мелодраматичну історію.

Жінки сіли на кухні.

Виявилося, що Оля з Артемом «випадково» познайомилися в парку ще місяць тому. Артем грав роль вдівця-одинака, який героїчно виховує дитину. Він розповідав про підступних тестя з тещею, які хочуть відібрати дитину через суд, про те, як важко йому самому тягнути побут. Оля, сама самотня і схильна до співчуття, перейнялася цією історією.

— Він такий дбайливий з нею був, — тихо казала Катерина. — Я справді вірила. Ми навіть обговорювали, що після Нового року вони переїдуть до мене, бо у мене квартира більша, ніж та «орендована», про яку він казав. А вчора він подзвонив і сказав, що Златі дуже погано, що лікар заборонив відвідування. Я запам’ятала адресу на посилці, яку йому в парку кур’єр віддавав. Хотіла підтримати.

Віка слухала це і не впізнавала власного чоловіка. Це був не просто обман, це був цілий сценарій, продуманий до дрібниць. Кожна прогулянка в парк була не актом любові до доньки, а черговою серією його вистави.

Коли Катерина пішла, Віка ще довго сиділа нерухомо. Потім вона піднялася, дістала з антресолей великі валізи і почала складати речі Артема.

Далі подзвонила своєму батькові.

— Тату, зможеш забрати Злату з садка до себе на пару днів? Мені треба вирішити одне питання.

Батько, почувши тон доньки, не став ставити зайвих запитань. Він лише запитав, чи не треба приїхати прямо зараз.

— Ні, я впораюся, — відповіла Віка.

Ближче до вечора прийшов Артем. Він був у гарному гуморі, щось наспівував під ніс. Але побачивши валізи в коридорі, він миттєво змінився в обличчі.

— Це що за натяки? — запитав він, намагаючись зберегти спокій.

— Це не натяки, Артеме. Це твій новий статус. Статус вільного чоловіка. Можеш тепер офіційно шукати собі нову «рятівницю». Тільки от дитину я тобі більше не довірю навіть на годину.

Потім був той самий короткий діалог на порозі. Артем намагався щось пояснити про нудьгу, про невдалий жарт.
Коли Віка подала на розлучення, то приходила свекруха пояснювати так само про невдалий жарт, який треба пробачити.

Але у Віки було одне пояснення:

– Ми в родині таких жартів не розуміємо.

Свекруха образилася, каже, що Віка зруйнувала сім’ю через дурницю, а ви як вважаєте – у дружини нема почуття гумору?