Перед портретом з чорною стрічкою стояла зажурена мати, її душа була наповнена смутком, але глибоко в середині росла впевненість – вона має зізнатися чоловікові, він завжди її підтримував, та й все сталося через нього, має ж зрозуміти.

Коли вона закінчила свою розповідь, то обличчя чоловіка не показувало й тіні співчуття.

– Як ти могла, – сказав він і гримнув дверима їхнього гарного заміського будинку.

Людмила й сама не розуміла, як вона могла таке зробити. Молода була, але ж тепер треба все виправити.

За багато кілометрів від цієї пари сорокарічний чоловік обертався з боку на біг на незручному дивані. В його животі бурчало, пружини тиснули в спину і він з сумом згадував, який чудовий ортопедичний матрац купив на своє улюблене ліжко, як він солодко на ньому спав, а тепер ось приходиться спати на орендованій квартирі.

Він хотів все пояснити дружині, але та побіліла вся і сказала:

– Як ти міг, – і закрила двері перед його носом.

Так він опинився на вулиці з невеликою сумкою з одягом. Віктор ще думав, що все налагодиться і дружина пробачить його несерйозний роман.

Він вирішив, що вчинить благородно і вона його оцінить та пробачить. Залишив їй і дітям квартиру, машину забрав собі і трішки готівки з їхнього сховку, щоб орендувати квартиру на місяці чотири, а там жінка йому пробачить.

Але минали місяці, а Віталіна навпаки, подала на аліменти. І тепер його зарплати ледве вистачало аби виплатити все на дітей, заплатити за оренду квартири і за комунальні. На жінок залишалося зовсім трішечки.

– Слухай, більше не дзвони мені, – казали йому вони, коли він чесно розповідав, що має дітей і не має грошей.

– Але я вчинив, як чоловік, – обурювався Віктор, – чому ви цього не цінуєте?

– Як чоловік?, – піднімали брову жінки, – Хіба чоловік так чинить? Ти просто хотів виправити все, але квартира це такий мізер, порівняно з тим, що ти натворив.

Ось так він тепер жив, мріяв про смачну вечерю, яку готувала його Віталіна, про матрац і чистоту.

Коли вже й на заправку машини стало не вистачати, він задумався поїхати в столицю на заробітки. А що? Працювати ще може, йому ж лише сорок.

Він влаштувався на склад з меблями і розвозив невеликі замовлення та їх збирав.

А одного дня його запросили в маєток, де він мав розібрати меблі, бо люди переїздили.

– Меблі дорогі, в разі сколу візьму з твоєї зарплати. – сказав начальник.

Віктор їхав з думкою про те, що не все так у нього райдужно, як він собі уявляв і було б добре, якби нарешті біла смуга таки з’явилася в його житті.

А вона якраз у нього й починалася.

Поки він працював, то вже й обід настав, він не мав надії, що його погодують, тому взяв з собою бутерброди. Але подумав, що чаю гарячого таки можуть дати.

– Пані, – звернувся він до жінки, що була на кухні, – мені б чаю, якщо можна.

І тут жінка заклякла, далі залементувала, Віктор не зрозумів, що діється.

– Заспокойтеся, я не злодій, я у вас меблі розбираю.

– Петре,- гукала жінка. – Петре, негайно сюди!

За мить вбіг старший чоловік і за ним ще один, водій. Вони тримали в руках хто що, але одразу те все випало у них з рук і вони з відкритим ротом дивилися на Віктора. Той почав задкувати. Але тут йог вхопила за руку господиня, а далі так міцно обійняла.

– Нікуди я тебе не відпущу більше, синку.

В середині у Віктора похололо, ось тобі й заробітки.

– Я була дуже молода, Вікторе, коли зрозуміла, що чекаю на двійню, – розповідала Людмила, пригощаючи сина обідом, – Батько твій пішов служити і не писав мені пів року. Я зрозуміла, що він мене розлюбив. Не знала, як прийду до матері з двома дітьми на руках. Вона б цього не витримала. А тут в палаті лежала жінка, яка дуже переживала, що чоловік її без дитини до хати не пустить. Вона мені обіцяла гори й доли. Але я була рада, що буде менше клопоту. Вона мені залишила свої прикраси, я їх продала і мала гроші на першу пору. А потім Петро прийшов зі служби і ми одружилися. Працювали обоє, на ноги стали. Я не могла зізнатися про тебе, вірила, що тобі добре в новій родині. Пробач мені.

– Син наш раптово зліг, не стало його пів року тому, ми тому й будинок продаємо, бо важко це все для нас, – додав Петро, – А ти як живеш, чим займаєшся?

Віктор почав розповідати про себе, своє дитинство, юність, одруження і дітей.

– Як я мріяла про онуків, – щасливо розплакалася Людмила.

– Вони не захочуть мене бачити.

– Тебе, може, й так, але мене захочуть, – як відрізала Людмила, – ми негайно їдемо до них.

Звичайно, що Віталіна не пробачила Віктору, але от між нею та новоспеченою свекрухою чудові стосунки, вони з Петром готові для онуків зірку з неба дістати. Віктор більше не рахує гроші, їх у нього купу, тепер за ним бігають дівчата, а не навпаки. Тільки от він все частіше сумує за дружиною, хоче все вернути назад. Але от чи все вийде?

Віктор розумів, що в його житті все ще є шанс змінити ситуацію. З кожним новим кроком на шляху до нових можливостей, він почувався все впевненіше. Вже не так страшно було дивитися на те, що залишилось позаду, адже попереду були нові починання і шанс на нове щастя. І хоча шлях був нелегким, він знав: у житті завжди є місце для змін, і все ще можна виправити.

Автор Ксеня Ропота