Я їхала в автобусі й усміхалася, дивлячись у вікно. Несподівано приїхала кума і замінить мене біля сеньйори, а я матиму цілий місяць вільного часу. Ото Андрій зрадіє! Хоча, якщо не буде зайнятий своїми книжками.

Він у мене розумний, майбутнє науки, а я просто хочу, щоб у нас все було не гірше, ніж у людей.

Мені вже сорок і треба подумати про майбутнє не лише його, але й наше. Дітей у нас нема, ми все відкладали. Вірніше Андрій відкладав.

– Мені треба захистити докторську, я не знаю, на які гроші дитину ростити. Ти думай трохи не лише про себе, – казав.

Свекруха його підтримувала:

– Олю, має бути якась подушка безпеки. Андрій правий.

І я поїхала з кумою в Італію. Спочатку думала на рік, але все так завертілося, що вже й п’ятий рік працюю і нема тому ні кінця, ні краю.

Але тепер я вирішила, що треба поставити питання серйозно. Якщо ми плануємо цього року дитину, то я маю про це попередити роботодавців.

З такими думками я стала на порозі власної квартири.

Серце так калатало, що, здавалося, сусіди почують.

Відчинила двері своїм ключем. У квартирі тихо, пахне кавою і папером — Андрій знову зарився у свої книжки.

— Андрію, я вдома! — крикнула я прямо з порога, скидаючи ці набридлі кросівки.

Він вийшов з кімнати якийсь розгублений. Навіть не підбіг, не обійняв. Зупинився в дверях і дивиться так, ніби я йому роботу перебила.

— Олю? Ти чого так рано? Щось трапилося? Вас там що, розігнали всіх?

Я відчула, як усередині все просто впало. Навіть «привіт» не сказав.

— Та ні, Андрію, все нормально. Просто я зрозуміла, що більше не можу. Ну скільки можна по тих закордонах мотатися? Мені сорок років. Я хочу нарешті вдома посидіти, з тобою. Звільнилася я. Хочу дитину, Андрію. Поки ще не пізно, поки здоров’я дозволяє. Піду в декрет, буду вдома господарювати. Ти ж казав, що скоро на кафедрі ставку піднімуть.

Він як стояв, так і застиг. Обличчя стало таким… ну, наче я йому не про дитину сказала, а про те, що квартиру віддала добрим людям.

— Ти чого? — голос такий тихий, але злий. — Яка дитина, Олю? Яке звільнення? Ти взагалі думала, на що ми жити будемо?

— Андрію, у нас же є заощадження. Ми ж п’ять років кожну копійку відкладали. Я просто втомилася. Хочу хоч трохи побути жінкою, а краще, мамою, розумієш?

— Заощадження? — він зайшов на кухню і почав нервово тарабанити пальцями по столу. — Ті гроші відкладені на мою публікацію в міжнародному журналі, на стажування в Європі наступного року. Ти не можеш просто взяти і все перекреслити. Ти знаєш, які зараз витрати на дитину? Це ж прірва! Мені зараз спокій потрібен, захист на носі, а ти хочеш, щоб тут немовля кричало? На дітей треба ще заробити, Світлано. Багато заробити. От через років п’ять, як я захищуся, тоді й поговоримо.

Я дивилася на нього і просто не вірила своїм вухам. Це той самий чоловік, якому я п’ять років купувала найкращу техніку для роботи, поки сама ходила в одній куртці по три сезони?

— Тобто ти хочеш, щоб я зараз розвернулася і поїхала назад аби ти міг спокійно свої статті писати? — у мене аж голос перехопило.

— Це було б правильно, — буркнув він. — Повертайся назад. Скажи, що це був нервовий зрив. Тебе візьмуть, ти ж на хорошому рахунку. Зараз не час для декретів.

Він просто розвернувся і пішов у кабінет. А я залишилася на кухні. Стою, дивлюся на порожній стіл і не розумію, як я могла цього не бачити раніше. А за стіною чую — вже мамі своїй дзвонить, Вікторії Павлівні. Жаліється.

Наступного ранку свекруха вже була «на дроті».

— Олю, ну що ти таке вигадала? Андрій мені все розповів. Ти ж доросла жінка, як ти могла так підставити чоловіка перед самим захистом?

— Вікторіє Павлівно, я нікого не підставляла. Я просто хочу жити вдома, як нормальна людина.

— Жити вдома — це розкіш, Олечко. Мій син — майбутнє нашої науки. Йому не можна зараз на побут відволікатися.

Твоя робота — це його опора. А ти хочеш йому життя поламати цим своїм «хочу дитину». Ти про нього подумала? Як йому буде працювати, якщо він буде думати про гроші?

Я її слухала і розуміла, що для них я — просто працівник. Не дружина. Не дочка. Не родичка. Не член сім’ї.

Весь день Андрій зі мною крізь зуби розмовляв. А після обіду припер додому величезну коробку. Дивлюся — приставка!

— Це що таке? — питаю, поки він її на столі розкладає.

— Це відпочинок, Олю. Мені він необхідний. Купив зі своїх преміальних, які відкладав. Ти ж кажеш, що гроші закінчуються, от я і вирішив купити, поки ти ще решту не розтринькала на свої фантазії.

Я стою і бачу: цей прибамбас коштує стільки, що ми могли б пів року на ці гроші жити.

— На дитину грошей немає, а на іграшки, коли я без роботи залишилася, знайшлися? — у мене аж в очах потемніло.

— Не порівнюй, — відрізав він. — Це відпочинок. А дитина — це твої примхи. Ввечері йдемо до мами на вечерю, вона вже чекає. Треба вирішити, коли ти назад поїдеш.

Вечеря була «шикарна». Вікторія Павлівна тарілки розставляла так, ніби мені ласку робила. Андрій сидів, жував м’ясо і навіть на мене не дивився.

— Коротше, Олю, — почала свекруха. — Ми тут порадилися. Тобі треба брати квиток на вівторок. Андрій сказав, що твоє місце ще не зайняли.

— Порадилися? — я відклала виделку. — Тобто ви вдвох вирішили, як мені далі жити?

— А як інакше? — встряв Андрій. — Ти зараз на емоціях, нічого не розумієш. Попрацюєш ще рік-два, назбираємо нормальну суму, і тоді подивимося. Ти ж маєш мене підтримувати. Я твій чоловік.

— Рухатися далі через рік-два? — я аж засміялася, хоча хотілося плакати. — Твій рух — це коли я п’ять років маму не бачу, бо економлю на всьому, щоб ти собі чергову закордонну поїздку оплатив? Ти хоч раз запитав, як у мене спина болить після зміни? Чи як мені там самотньо?

— Ти знала, на що йшла, — кинула свекруха. — Наука — це святе.

— Знаєте що, — я повільно встала з-за столу. — Я весь цей час в автобусі думала, як я скажу тобі, Андрію, що насправді мене благають там лишитися назавжди. Я просто хотіла перевірити, чи потрібна я тобі як людина.

Свекруха вмить обличчя змінила, усмішка така солодка з’явилася, аж моторошно стало.

— Олечко, ну що ти… ми ж просто переживали. Андрійку, чого ти мовчиш?

Андрій відкашлявся, почервонів весь.

— Ну, ти сама винна, Олю. Навіщо було ці перевірки влаштовувати? Я ж виходив з того, що ти сказала. Не їдь у вівторок, відпочинь трохи, сходимо кудись…

Я дивилася на них і мені було просто дивно. Стільки фальші в одній кімнаті я ще ніколи не бачила. Вони любили не мене. Вони любили мої гроші.

— Знаєш, Андрію, — я почала знімати обручку. — Ти правий. На дітей справді треба заробити. Але дітям батько потрібен. Справжній чоловік, а не пристосуванець. Ти так боявся, що я «сяду тобі на шию», що навіть не помітив, як сам на ній п’ять років сидиш і поганяєш.

— Ти що робиш? — Андрій підхопився. — Припини ці сцени!

— Це не сцена. Це все. Квартира моя, ти це знаєш. Даю тобі два дні, щоб забрав свої книжки і цю приставку. Переїжджай до мами, тут якраз близько. Будете разом науку рухати.

— Ти не можеш так просто піти! — крикнула свекруха. — Ми ж сім’я!

— Сім’я — це коли одне за одного, а не коли двоє на одного. Я їду назад в Італію, Андрію. Але не на роботу, а на море. Вперше за п’ять років, а там подивлюся, чого мені від життя треба!

Я вийшла в коридор, взулася і грюкнула дверима так, що аж штукатурка посипалася. На вулиці було прохолодно, але мені вперше за довгий час стало легко. У мене буде відпустка, і я збираюся провести її так, як хочеться мені. Самій.

Чи може жінка дочекатися, коли чоловік нарешті зміниться, чи це марна трата часу?