— Ти справді вважаєш, що йому не варто цього знати?, – Наталя задумано дивилася на чоловіка, який після розмови з її тіткою був дуже мовчазний.

Він знав, що рано чи пізно доведеться синові сказати правду, але думав, що це станеться через багато років, але правда така очевидна, що він може скоро й сам здогадатися.

– Має знати, але я хочу аби він підріс і зміг зрозуміти, коли мати стає не матір’ю, а чужий дядько батьком.

Наталя не дивилася на нього — її погляд ковзав по столу, де стояв старий фотоальбом, який розкрив їм всю правду про їхнього сина і цей несподіваний спадок.

Альбом був важкий, старий, із товстими сторінками, пожовклими від років. Таким не користуються випадково. Такі речі або бережуть, або ховають.

Вони його надибали в цьому будинку, коли переїжджали, як спадкоємці. Наталя не могла викинути його, адже то ціла історії, і її також. Вона з цікавості його розгорнула і побачила маму, таку молоду і гарну, а далі очам не повірила і вирішила розповісти про свою здогадку чоловікові.

Роман не любив таких розмов. Він узагалі не любив, коли Наталя говорила натяками. Йому здавалося, що це розтягує час і робить усе складнішим, ніж є насправді. Але альбом він усе ж узяв.

Перші сторінки не викликали жодних емоцій. Узбережжя, старі будинки, море. Потім — люди. Усміхнені, засмаглі, ніби з іншого життя. І раптом він завмер.

— Зачекай… — Роман придивився. — Це ж твоя мама.

Наталя кивнула, не відводячи погляду.

— А це хто поруч із нею? — він перегорнув сторінку назад. — Я ніколи не бачив цього чоловіка.

— Я теж, — сказала Наталя. — Але він є майже на кожному фото.

Роман гортання уповільнив. Фото ставали дедалі промовистішими. Прогулянки берегом, спільні вечері, погляди, в яких було надто багато тепла для випадкових знайомих.

— Це не просто знайомий, — сказав він нарешті. — І не далекий родич.

— Саме це я й хотіла почути, — тихо відповіла Наталя.

Будинок біля моря з’явився в їхньому житті зненацька. Формально він належав молодшому братові Наталі — Данилові.

Фактично ж став домом для них усіх.

Данило жив із Наталею з дитинства. Для нього вона завжди була мамою. Роман з’явився пізніше, але зайняв у його житті місце батька без жодних умов і пояснень.

— Чому саме Данилові? — питала тоді Наталя, розглядаючи документи. — Чому не мені?

— Мабуть, так вирішив, — відповідав Роман.

Але Наталя не вірила, що такі рішення приймаються без причин.

Спогади повернули її назад, у час, коли вона ще не знала, що таке відповідальність, але вже несла її.

Їй було сімнадцять. Мама часто їздила до моря сама. Казала, що там їй легше, що там вона може просто сидіти й дивитися на воду годинами. Батько ніколи не їхав разом. У нього завжди знаходилися справи.

Наталя тоді ще не розуміла, що відчуження може бути тихим.

Коли з’явився Данило, все змінилося. Вона пам’ятала першу ніч, коли мама попросила її посидіти з братом. Він був маленький, теплий, неспокійний. Наталя носила його кімнатою, шепотіла щось беззмістовне, і раптом відчула, що не хоче нікому його віддавати.

— Ти так добре з ним ладнаєш, — сказала мама, дивлячись на них. — Не залишай його.

— Я й не збираюся, — усміхнулася Наталя.

Вона не знала, що ці слова стануть обіцянкою на все життя.

Після того, як мами не стало, батько ніби зменшився. Він просто зникав. Приїздив ненадовго, залишав гроші, питав, чи все добре, й одразу йшов.

До Данила він майже не підходив.

— Він ще малий, — якось сказала Наталя.

— Ти йому ближча, — відповів батько. — Так краще.

І знову поїхав.

Пізніше Наталя дізналася, що в нього давно було інше життя. Просто він не поспішав остаточно піти.

Вона не звинувачувала. Вона просто взяла на себе те, що залишилося.

Данило ріс поруч із нею. Вчився говорити, бігати, ставити запитання. Він кликав її мамою, і Наталя не виправляла. Це слово не лякало її — навпаки, робило сильнішою.

Навчання вона перевела на заочне. Роботу шукала будь-яку. Головне — бути поруч.

І саме тоді в її житті з’явився Роман.

Він не ставив зайвих запитань, а вона вирішила не пояснювати. Така собі перевірка.

— У тебе гарна родина, — сказав він якось. — Можна я буду її частиною?

Коли Наталя зізналася, що Данило — її брат, Роман лише знизав плечима.

— Це нічого не змінює.

І справді не змінило.

Саме тому тепер Наталя сиділа за столом із фотоальбомом і відчувала, як минуле знову вимагає уваги.

— Ми маємо піти до його сестри, — сказала вона. — Вона живе поруч із будинком. Вона знає більше.

Роман погодився без суперечок.

Лідія зустріла їх на терасі. Висока, стримана, з уважним поглядом.

— Я чекала на вас, — сказала вона замість привітання. — Рано чи пізно ви мали це побачити.

Вона говорила повільно, без емоцій, але кожне слово було важким.

Вона розповіла про свого брата — чоловіка, який усе життя жив самітником. Про жінку, яка приїхала до моря шукати спокою. Про почуття, які з’явилися не вчасно.

— Він привів твою матір до нас знайомитися в перший вечір, як її побачив на пляжі. Ми тоді не сприйняли це за серйозні стосунки, адже він побачив і вже вирішив, що вона буде його нареченою. Ми переконували, що вона з іншого краю країни, але той вперся і все. Мати твоя приймала його любов, я бачила це. Але вона поїхала. Він писав їй, чекав, а вона вийшла заміж за твого батька. Приїхала через кілька років, була геть інша, якась розчарована, а тут Гриша зі своїм коханням. От і внадилася їздити на море сама, я вважала, що вона надто добре влаштувалася, якщо чесно. А далі її не стало, і Гриша не витримав. Я знала, що він залишив будинок її дитині, але вас важко було знайти, а в мене грошей на такі витребеньки не було. Так, що знайшла вас, коли змогла, вже вибачайте.

— Дякую. — сказала Наталя.

Дорогою назад вони мовчали. Данило біг попереду, зупинявся, кликав їх, сміявся.

— Як ти думаєш, коли? — спитала Наталя.

— Не зараз, — відповів Роман. — Але він має право знати.

Наталя кивнула.

Вона дивилася на море й думала, що деякі історії не зникають. Вони просто чекають, коли їх почують ті, кому вони призначені.