Коли Віра зайшла до палати, їй здалося, що лікарку вже десь бачила. Не просто бачила в коридорі, було в обличчі молодої жінки щось знайоме: спокійний погляд, трохи піднята брова, звичка поправляти волосся за вухо.
– Як ви сьогодні? – запитала лікарка, переглядаючи записи.
– Краще, ніж учора.
– Це добре. Спробуємо ще трохи вас підтримати, а там подивимося.
Віра кивнула, але продовжувала дивитися на неї.
– Вибачте, ми раніше не зустрічалися?
Лікарка усміхнулася.
– Не думаю. А чому питаєте?
– Не знаю. Просто обличчя знайоме.
– Може, у вас добра пам’ять на обличчя.
Лікарка ще щось записала й вийшла. Віра довго дивилася на двері.
Їй було сімдесят два, і останні роки вона дедалі частіше згадувала людей, яких давно не бачила. Не тому, що хотіла повернути минуле. Просто тепер у неї було багато часу, та й ніхто її не провідував.
Колись Віра не любила тиші. Особливо в молодості. Тоді їй здавалося, що поруч завжди має бути хтось: подруга, знайома, чоловік, гості, розмови.
Найкращою подругою Віри була Катерина. Вони познайомилися ще в училищі. Жили в одному районі, разом ходили на заняття, разом поверталися додому. Катерина була тихішою, але мала дивовижну здатність подобатися людям. До неї тягнулися навіть ті, з ким вона майже не розмовляла.
Віра цього не розуміла. Їй хотілося мати таку саму легкість у спілкуванні, таку саму впевненість.
– Ти чого знову мовчиш? – питала Катерина.
– Та думаю.
– Про що?
– Про тебе.
– І що там такого?
– Ти всім подобаєшся.
Катерина засміялася.
– Не всім.
– Мені, наприклад, не подобається, що тобі всі усміхаються.
– То не дивись.
– Легко тобі казати.
Катерина тільки хитала головою.
У неї рано з’явився Петро. Він часто заходив до Катерини після роботи. Спочатку Віра майже не звертала на нього уваги. Потім почала помічати, що Петро уважний до подруги: приносить продукти, допомагає полагодити дверцята шафи, пам’ятає, коли Катерині треба було кудись їхати.
Одного разу Катерина сказала:
– Петро пропонує мені одружитися.
Віра відклала чашку.
– Серйозно?
– А чого ти так дивишся?
– Нічого.
Вона сказала це швидко, навіть усміхнулася. А ввечері довго не могла заснути.
Поступово Віра переконала себе, що Петро помилився. Катерина була надто спокійною. Надто простою. Вона не вміла красиво говорити, не цікавилася модним одягом, не ходила по кафе. Віра була впевнена, що з часом Петро це помітить.
А ще вона помітила інше. Петро добре ставився до неї. Коли Віра приходила до подруги, він завжди питав, як у неї справи, міг пожартувати, іноді проводжав до зупинки.
Одного разу вони поверталися втрьох. Катерина зайшла до магазину, а Віра залишилася з Петром біля дверей.
– Ви давно знайомі? – запитав він.
– Із дитинства.
– Добре, коли є така подруга.
– А ви щасливі з Катею?
Петро подивився на неї здивовано.
– Звичайно.
– Просто питаю.
– А що мало бути?
Віра відвела погляд.
Після цього вона почала чекати. Їй здавалося, що рано чи пізно Петро зрозуміє: з нею йому було б цікавіше.
Вона стала частіше заходити до Катерини. Пропонувала допомогти, залишалася поговорити, могла ненароком згадати, що Петро їй симпатичний.
Катерина спочатку не реагувала. А потім одного вечора сказала:
– Віро, тобі Петро подобається?
– З чого ти взяла?
– Ти останнім часом дуже часто про нього говориш.
Віра образилася.
– Ти мені не довіряєш?
– Довіряю.
– Тоді чого питаєш?
Катерина замовкла.
Через кілька місяців Петро поїхав з міста. Він знайшов роботу в іншому місці й спочатку планував повернутися. Але згодом забрав Катерину до себе. Віра залишилася одна.
Вона ще довго чекала, що все зміниться. Не змінилося.
Минали роки. Катерина привела на світ доньку, яку назвала Ритою. Віра бачила дитину кілька разів, коли вони приїжджали до міста.
Рита була спокійною дівчинкою і весь час трималася матері за руку.
– Гарна у вас донька, – сказала Віра одного разу.
– Та вона в мене сором’язлива.
– Виросте.
Катерина усміхнулася.
– Сподіваюся.
Їхнє спілкування поступово стало рідшим.
Віра вийшла заміж, але шлюб не склався. Потім були інші знайомства. Кожного разу вона намагалася знайти чоловіка, який би міг забезпечити їй спокійне життя. Особливо її цікавили ті, хто мав власне житло.
Віра не приховувала цього навіть від подруг.
– Навіщо тобі той чоловік, якщо він сам винаймає квартиру? – могла сказати вона.
– Мені з ним добре.
– Добре – це сьогодні. А завтра?
Віра сама вважала, що добре знала життя.
Коли Катерина через багато років захворіла, вона першою зателефонувала Вірі.
– Можеш до мене приїхати?
– Щось сталося?
– Мені треба з тобою поговорити.
Віра приїхала. Катерина сиділа біля вікна. Вона дуже змінилася. Схудла, стала тихішою, але говорила спокійно.
– Я хочу попросити тебе про Риту.
Віра одразу напружилася.
– А що з нею?
– Я не знаю, як далі буде. Мені треба, щоб хтось за нею пригледів.
– А Петро?
Катерина опустила очі.
– Петра давно немає поруч.
– То родичі?
– Немає кому.
Віра мовчала.
– Ти ж її хрещена, – тихо сказала Катерина. – Вона вже доросла, їй не треба багато. Просто щоб хтось був поруч.
– Побачимо.
Катерина подивилася на неї.
– Не «побачимо», Віро. Я справді прошу.
– Добре.
Віра пообіцяла.
Через кілька місяців Катерина вже не могла сама займатися справами. Риті було одинадцять.
Дівчинка сиділа в кімнаті, коли Віра приїхала з документами.
– Тітко Віро, мама казала, що я буду жити з вами?
– Побачимо.
– А де?
– Поки що поживеш у хорошому місці.
– У вас?
– У тебе буде все необхідне.
Рита нічого не відповіла.
Віра знала, що Катерина залишила квартиру. І саме ця квартира стала для неї головною причиною допомогти.
Вона перевезла туди свої речі через кілька тижнів. Риту влаштували до інтернатного закладу.
Першого вечора дівчинка запитала:
– Коли я повернуся додому?
Віра відповіла:
– Не знаю.
– А ви приходитимете?
– Якщо матиму час.
Вона не прийшла.
Спочатку Рита чекала. Потім перестала.
Минув рік. Потім другий.
Віра тим часом зробила ремонт у квартирі. Купила нові меблі, замінила вікна, поставила гарні штори.
Коли хтось із чоловіків питав:
– Це ваша квартира?
Віра відповідала:
– Моя.
Їй подобалося це слово.
Рита за цей час закінчила школу, вступила до медичного університету, змінила документи, переїхала до іншого міста.
Віра про це нічого не знала.
Одного разу вона випадково зустріла колишню сусідку Катерини.
– А ти знаєш, де Рита?
– Ні.
– Вона, здається, лікаркою стала.
– Та невже?
– Так. Хтось казав, що добре вчилася.
Віра тільки знизала плечима.
– Діти самі виростають.
Вона не стала більше питати.
Роки минали. Віра дедалі рідше виходила з дому. Спочатку вона найняла жінку для прибирання, потім почала просити сусідку купувати продукти.
Одного ранку Вірі стало настільки складно піднятися з ліжка, що вона зателефонувала до поліклініки. Її направили на обстеження.
Через кілька днів вона опинилася в лікарні. Саме там і побачила молоду лікарку.
– Ми раніше не зустрічалися? – знову запитала Віра.
– Можливо.
– Ви звідки?
Лікарка усміхнулася.
– Я виросла в цьому місті.
Віра уважніше придивилася до неї.
– А батьків ваших я могла знати?
– Можливо.
– Як вас звати?
Жінка на мить замовкла.
– Рита.
Віра відчула, як у неї пересохло в роті.
– Рита?..
– Так.
– Рита Катерини?
Лікарка не відповіла одразу. Потім поклала папку на стіл.
– Ви її пам’ятаєте?
Віра дивилася на неї. Перед очима раптом постала маленька дівчинка з рюкзаком біля дверей.
«Коли я повернуся додому?»
Вона тоді не відповіла.
– Пам’ятаю, – тихо сказала Віра.
Рита сіла поруч.
– Я довго думала, чи казати вам.
– Ти знала, хто я?
– Так.
– Звідки?
– Мама залишила кілька речей. Там були ваші листи.
Віра опустила очі.
– Я зараз тут працюю. Коли побачила ваше прізвище, спочатку подумала, що це просто збіг.
Віра довго мовчала.
– Ти сердишся на мене?
Рита похитала головою.
– Я не знаю.
– Можеш сердитися.
– Я не хочу.
Віра подивилася на неї.
– А чому прийшла до мене?
– Бо ви моя пацієнтка.
– Тільки тому?
Рита трохи усміхнулася.
– І тому теж.
Віра хотіла щось сказати, але не змогла.
Рита вже вийшла до коридору, коли Віра її покликала.
– Рито.
– Що?
– Я тоді мала забрати тебе до себе.
Рита постояла біля дверей.
– Так.
І вийшла. Віра залишилася сама.
Вона дивилася на двері й думала, що завтра Рита знову прийде до палати. І цього разу Віра вже точно знатиме, хто стоїть перед нею.