Тітку Ганну привезли з села. Літній жінці вже важко було поратися з господарством. Ось небога Віра й забрала її до міста, до себе.

Чоловік Мирослав не заперечував. Він був тихий, худорлявий, в окулярах. І в усьому беззаперечно слухався своєї гучноголосої Вірочки.

– Не чужа людина. Тітка. Своїх дітей у неї немає. А в мене й матусі тепер нема. Вона від тітки Ганни на тридцять літ молодша була, в батька їхнього в іншій родині народилася. І треба було такому статися, матуся моя так рано пішла, ох. Шкода тітку! Заберемо! – винесла вердикт Вірочка.

Її діти – Роман і Маринка – незнайому тітку не знали.

Та що там, Віра сама тітку Ганну кілька разів бачила. По телефону вони не спілкувалися. Тільки листами. Як з’ясувалося, нічого з сучасної техніки в тітки Ганни взагалі не водилося.

І ось вона тут, з ними. Маленька, наче гномик (тринадцятирічний Романчик виявився вищим за неї). Волоссячко пухнасте, немов кульбаба. Капелюшок-таблетка на голові. І зовсім молоді очі пронизливо блакитного кольору.

У руках – вузлик і сітка. Дві старі валізи.

На руках – пухнастий рудий кіт. Він ліниво глянув на господарів квартири, зістрибнув на підлогу й пішов вивчати територію.

– Це Апельсин. З собою взяла. Жива душа, вже не гнівайтеся, – промовила тітка Ганна.

І додала:

– От які ви в мене! Ріднесенькі мої!

Потім було застілля. З собою старенька солінь-варень привезла. Віра здивувалася, як її вибагливі до їжі діти наминали за обидві щоки варення, огірки, лечо та інше.

– Вірусю! Городець є у вас? Усього насаджу, хоч здоров’я вже й не те, та треба вирощувати все! Без свого ніяк! – промовила тітка Ганна.

Віра сказала, що городу немає. Навіщо? Все купити можна. Та й ніколи їм. Вона на двох роботах, Мирослав теж. Дітей бачать уривками. Квартиру взяли на виплату, ще довго платити.

– Город потрібен. Не дивися на мене так, Віро. Людина без землі не може. Купимо. Приглянемо ділянку,  і тітка Ганна пішла до своєї кімнати.

– Приглянемо, ага. Крутимося, часом у всьому собі відмовляємо. Тітка думає, що ми мільйонери, чи що? – бурчала Віра, миючи посуд.

Наступного дня був вихідний. Мирослав блаженно валявся в ліжку й читав газету. Віра, гукнувши, щоб діти розігріли щось готове, вирішила ще подрімати.

Романчик і восьмирічна Маринка звично поринули в телефони.

Кіт Апельсин сидів біля них і хитав головою. Увійшла тітка Ганна.

– Що робите? – поцікавилася.

Ромчик і Маринка заходилися наперебій пояснювати. І навіть показувати. Тітка Ганна хитала головою. Потім сказала:

– У нас у селі теж такі бачила. Не зовсім може такі. Простіші. А я й не завела собі чогось. Потреби не було. Вашій мамі листи писала, мені так зручніше. Корисна річ, добра. Виходить, у будь-якій точці людину знайти можна. Корисний винахід. Гаразд, кладіть їх і ходімо зі мною!

– Навіщо? Ми тут граємо! – заперечив Ромчик.

– Де граєте? Ви ж із телефонами сидите. Нікому не дзвоните, – здивувалася тітка Ганна.

– Так ми всередині граємо. Ну, в телефоні! – пискнула Маринка.

Тітка Ганна почала розповідати, як вони в селі грали. А потім заманила дітей на кухню.

Коли Віра з’явилася на порозі, вона отетеріла. На столі стояла тарілка з млинцями. Щасливий Ромчик пив чай. А Маринка, стоячи біля тітки Ганни, ліпила вареники.

– Дивись, мамо! Щасливий тут буде! Раптом тобі попадеться? – усміхнулася вона.

Слідом підтягнувся й Мирослав.

Він радісно примружувався, водячи носом.

– Тепер у вихідний вареники всі разом ліпитимемо. Та млинці пекти! Своє треба все їсти! – резюмувала тітка Ганна.

– Та немає змісту. Зараз усе можна купити! – заперечила Віра, яка готувати не любила.

Купувала переважно все заморожене і готове. Родина наче й не заперечувала. До сьогоднішнього дня.

– Ні, мамо. Давай самі робити. Я таких вареників ніколи не їв! – промовив Ромчик.

А потім тітка Ганна, взявши моток гумки, намотала його на стільці. І стала показувати Маринці, як у них у селі в гумки стрибали.

– А ви що? Не стрибаєте так? – питала вона.

– Та де там! Вони й на вулицю вийдуть, то у телефонах сидять! Сучасне покоління! – підсумував Мирослав.

– Не діло це! Треба спілкуватися вживу! Телефони – потрібна річ. Ніде без них. Але треба їх за призначенням використовувати – тобто дзвонити. Або ще щось слати там, що знадобиться. І все! – проголосила тітка Ганна.

Ввечері вона в’язала, а поруч у кріслі розлігся кіт Апельсин.

– Мам, дивись! – якось потягла за собою Віру Маринка.

Та вийшла в передпокій, потім зазирнула у ванну.

Тітка Ганна гладила бік пральної машини, примовляючи:

– Пральна машинко! Служи нам довго, довгих літ тобі, дорогенька!

– Тітко Ганно, що з тобою? – прошепотіла Віра, думаючи, що тітка з розуму зійшла.

– Що-що. Пральна машинка – вона, значить, дівчинка. От і вирішила поговорити з нею! – розсміялася тітка Ганна.

– Але ж вона нежива, тітко! – фиркнула Віра.

– Усе техніка розуміє, не кажи так. Одного разу в нас у селі у Василька трактор ледь не загруз. Він його давай лагідно підбадьорювати. І вдалося їм вийти з важкого місця. А ти кажеш: «Нежива». І Кузьмич за свою машину сідає, завжди їй напутнє слово дає перед дорогою й кличе «Петрівна». Ви ж самі не розумієте, які щасливі! Ми раніше білизну вручну прали. Багато. На річку ходили полоскати. А тут дивись, скільки всього зручного для вас, а ви все одно похмурі ходите! Телефони он є, якщо їх по ділу використовувати. Завжди знаєш, де дитина перебуває. Машинка-розумниця все випере. Мікрохвильовка он ця, гріє як, – немов дитина, раділа, обводячи все навколо поглядом, тітка Ганна.

Вона й дітей зі школи стала зустрічати.

У Ромчика одного разу проблеми виникли в класі. Матері й батькові не розповідав. І поки плакав удома в куточку, рішуче увійшла тітка Ганна. Ромчик їй усе розпвів, сам не зрозумів, як.

А наступного дня до школи на перші два уроки не пішов. Удома було незвично тихо. Навіть тітки Ганни не було.

– Мабуть, пішла прогулятися, – подумав хлопчик.

І почав збиратися. Біля класу зупинився. Йому здалося, що чує знайомий голос! Заглянув у прочинені двері. Учителька сиділа на стільці. Тиша стояла. А біля дошки… тітка Ганна. І щось захоплено розповідала.

– Ой! Ну навіщо вона прийшла! Сміятися ж будуть! – Романчик притулився до дверей.

Але ніхто не сміявся. Урок закінчився. Його однокласники обступили тітку Ганну. Він боком увійшов усередину. Назустріч ішов Петрик, головний задирака всього, від якого Романчику діставалося.

– Привіт, а ти чого довго сьогодні? Слухай, а класна в тебе бабуся! Вона нам стільки всього розповіла. Шкода, в мене бабусі немає. Я за нею… так сумую. Завтра твоя обіцяла з нами в парк сходити. Вона стільки знає про рослини, про тварин! Так цікаво говорить! Учителька їй дала виступити, – усміхався Петрик.

– Так… Вона така! – Ромчик засміявся у відповідь і побіг до тітки Ганни, обійняти її.

А Віра ввечері розридалася. Втомилася від усього. І знову поруч опинилася тітонька.

– Не плач, люба. Чого ти? Усе ж у тебе на місці! Чого сльози лити?

– Набридло! Працюю багато, життя не бачу. Мирось в мене, як тютя. В інших он чоловіки, справжні! Сама стала… розтелепана. Зараз такі, як я, не в моді, – плакала на тітчиному плечі Віра.

Тітка Ганна дала їй виплакатися. Чаю налила.

І почала розмову. Про те, як одне за одним втратила трьох дітей ще немовлятами. Як рано пішов із життя її дужий і гарний чоловік. Як із важкою хворобою боролася, втрачаючи вагу, але все-таки вистояла. Хоч корчилася й майже нічого не їла.

– Це що за мода на людей така? Кожного Господь по-своєму створив. Одні тонкі, немов билинки. Інші при формах. Так і смаки різні, Вірочко. Раніше, навпаки, панянки пишні цінувалися! Ти он яка в мене чудова! Волосся від природи кучерявиться, оченята нашої породи, великі, блакитні. І фігурка в тебе добра. Цінуй, що дано. В інших і того немає. Скільки людей самотніх! А Мирось твій золотий. Дивиться з любов’ю, усе для родини. І діточки в тебе – щастя таке! Що до решти… Вирішиться все, щось я підзабула про одну річ, гаразд, пора в спаленьку! – і тітка Ганна пішла, залишивши Віру на кухні.

Тій і плакати вже розхотілося. Чого це вона? Права ж тітка. Усе в неї є. А вона нюні розпустила.

Того дня Віра звично чекала з роботи чоловіка (у самої настала довгоочікувана відпустка). Його не було.

– Діти! Батько не дзвонив? Ви де? – запитала вона.

Роман на кухні щось мішав у чашці. Вона помітила, що він почав проявляти небачений раніше інтерес до кулінарії. І вже навчився перевертати в повітрі млинці.

Маринка будувала зі стільців хатинку, розвішуючи покривала й розсаджуючи іграшки.

Телефони сина й доньки лежали на полицях. Останнім часом Віра помітила, що вони до них не торкалися, відповідаючи лише на дзвінки.

Віра знову й знову набирала чоловіка. Там лунало: «Абонент тимчасово недоступний».

І тут вона похолола. Тітка Ганна! Вона де? Не чутно звичного шаркання капців, спокійного голосу тітоньки.

Кинулася в її спальню. На ліжку ліниво потягувався кіт Апельсин.

– Ромчику! Маринко! Де тітка Ганна! – охнула Віра.

Діти прибігли відразу.

– Ми зі школи прийшли з нею разом. А потім вона кудись пішла, – прошепотіла Маринка.

– Давно? Маринко, давно? – скрикнула Віра.

Донька кивнула головою й заплакала.

– Господи! Ми ж їй мобільний купили. А вона його знову з собою не взяла. Ну як же так? Вона ж старенька зовсім! – Віра безсило сіла в крісло.

Ромчик помчав одягатися.

– Куди ти? – побігла за ним мати.

– Шукати! Мамо, ми не зможемо без неї! – і син побіг униз сходами.

Маринка всунула ноги в кросівки й помчала за братом.

Віра, на ходу одягаючись, за дітьми. Ті біля під’їзду стояли. Щасливі.

– Ви чого? – запитала Віра.

Вони показали рукою ліворуч.

Звідти, тримаючи Мирослава під руку, ступала в капелюшку з маками тітка Ганна.

– Тітонько! Налякала! Не можна ж так! На кілька годин, із дому! А ти де був? – уткнулася в плече чоловіка Віра.

– Та ми з ним ходили цю вашу закривати… як її… позику! – заявила тітка Ганна.

– Що? Але… Як? – тільки й спромоглася вимовити Віра.

– Та ми сюрприз хотіли тобі зробити. Тітка Ганна в нас… Молодець яка. Немає слів, врятувала нас просто! – розсміявся Мирослав.

– Тітко… Звідки гроші в тебе? Не варто було, – почала Віра.

– Що значить, звідки? По-перше, відкладала. Пенсія в мене пристойна. Господарство своє було, я майже й не витрачала нічого. Яйця, молоко завжди на столі. Хліб сама пекла. По-друге, хату продала свою. А куди вони мені? У труні кишень немає. Я й так хотіла їх вам залишити. Але ж краще відразу віддати, так мудріше, – простодушно промовила тітонька.

Віра мовчала. Можна тепер не горбатися на двох роботах. І їй, і чоловікові. Більше часу на родину буде. Як добре!

– Так, завтра за місто поїдемо. Городець дивитися! Ми з Мирославом уже вибрали хатинку! – продовжила тітка Ганна.

– Дім свій буде! Ура! Город! А ти обіцяла світлячків навчити правильно дивитися! І кошики плести! І секретики робити з квіточками, які потім розкопувати можна, – діти заходилися обіймати тітку Ганну.

Усі разом, обнявшись, вони пішли додому.

На мить Віра затрималася біля під’їзду.

І, спрямувавши погляд угору, до хмар, прошепотіла:

– Дякую. Дякую тобі за тітку Ганну!