Вітя би й не женився, але вже дуже сусідка з порадами лізла. Принесе пиріжки чи на вечерю запросить і починає:

– Женився б ти вже, Вітю, скільки можна одному ходити? вже он залисини бачу, а ти все перебираєш жінками.

Вона бубніла і бубніла, а він і не звертав уваги, бо ж стільки років разом вони, він їй за сина, а вона йому за матір, переживає.

Якось між ними так повелося, що сусідили вони давно, заходила вона до його матері на чай, а як батьків водночас не стало, коли Віктору було вісімнадцять, то й зачастила.

— Та я ж собі зварила, думаю — може, й ти поїси, – вона стукала до нього у двері з каструлею супу.

А він був такий голодний, що й не дуже замислювався на які гроші вона його годує і чого. Взяв собі за звичку вечеряти в сусідки, снідати бутербродами і обідати в студентській столовій.

Минали роки. Віктор працював на заводі, жив сам, до безладу в квартирі звик, їв абияк. І, якщо чесно, вважав, що життя його цілком влаштовує, якби не нагадування Галини Степанівни.

І почав він на роботі роззиратися.

Марта працювала з ним у тому ж цеху. Нічим особливим не вирізнялася — звичайна, трохи повненька, сміється голосно.

Поки він приглядався до неї, а вона з подругами пирхали сміхом, коли попри нього проходили, нічого не змінювалося.

Аж якось після нічної зміни Марта сказала:

— Ходімо до мене, я борщу зварила.

Він пішов. Просто тому, що був голодний, а сусідка щось останнім часом хворіла і не кликала його на вечері.

Борщ був смачним і Вітя лишився.

Марта готувала смачно, страви були прості, але смак не повторювався. Проте, вона тільки про страви й балакала: що приготувати, що б він хотів на сніданок, де вона бачила вирізку дешевшу, ніж на базарі, за скільки брала помідори, чому подорожчала цибуля.

Вітя намагався думати щось своє аби її не чути, але від її страв відмовитися вже не міг, надто довго жив на бутербродах і заводській їдальні.

Потім було весілля.

Не тому, що він дуже хотів.

Просто так склалося.

Марта наполягала, мовляв, роки у неї вже не ті аби марнувати час на цивільний шлюб.

— Ну скільки можна жити так? Разом же. То й давай по-людськи.

Її квартиру здали, вона переїхала до нього.

І з того моменту Віктор втратив душевний спокій.

Квартира стала іншою. Шпалери — якісь аляпові, строкаті. На ліжку — ковдра, зшита з клаптиків, постільне в квітах. На кухні — рушники з вишитими ягодами, на підвіконнику ряд з квітів та цибульки зеленої з кропом та петрушкою.

Йому все це здавалося зайвим.

Дурнуватим.

Непотрібним.

— У тебе що, інших думок у голові нема? — бурчав він. — Весь світ — це кухня і прибирання.

Марта мовчала. Мила підлогу. Прасувала сорочки. Варила вечерю. І не лише собі, встигла потоваришувати з сусідкою і в неї так само прибирала та їжу до неї носила.

Галина Степанівна якось сказала:

— Добра в тебе жінка. Господарська.

Віктор знизав плечима.

— Та яка там… Ні поговорити, ні фільм подивитися. Все — капуста та порошок.

Його дратувало, що Марта не цікавиться нічим, що цікавило його. Вона не сперечалася, не висловлювала думок, не читала книжок. Увечері або прибирала, або йшла до Галини Степанівни — допомагати.

Іноді Віктору здавалося, що вона чимось схожа на кухонний комбайн, який має лише одну функцію і вимагати від нього щось більше – марно.

А потім Галина Степанівна занедужала.

Марта взяла це на себе мовчки. Почала носити їй їжу, прибирати, викликати лікарів. Віктор допомагав — інколи. Але більше з обов’язку.

Син Галини Степанівни, Андрій, жив у іншому місті. Дзвонив рідко, якщо конкретніше, то на її день народження і великі свята. Приїжджати не поспішав.

Коли ж жінку поставили в лікарню, то Віктор їздив до сусідки і ліки купував, але розумів, що жінці вже шістдесят два і добра не буде. Проте, Марта вперто бігала щодня до лікарні з судочками, що його дуже дратувало.

– Марто, ти коли щось нормальне приготуєш? Одне дієтичне в холодильнику.

– Як тьотя Галя одужає, – бурчала та і далі за своє.

Віктор зітхав і ще більше утверджувався в думці, що не варто було йому на ній женитися. Значить, треба все завершувати, звичайно, що тільки тоді, коли сусідка одужає, бо хто йому їсти готуватиме.

І ось з такими думками їхав Віктор з роботи. як побачив свою Марту, яка цвіла і пахла поруч з якимось чоловіком. І нарядилася, нічого собі! Вдома вона так не ходить! Кучерями трясе, сережки в вухах виблискують, каблучками дріботить.

Віктор був таким враженим, що не здогадався вискочити з автобуса, вийшов на наступній зупинці, а їх вже й нема.

Прийшов додому, в холодильнику порожньо, дружини нема, поскубав цибульку і покришив на хліб з маслом. Аж тут двері відкрилися і жінка впурхнула до квартири, щаслива і задоволена життям.

Віктор тоді відчув дивне роздратування.

Наче його відсунули вбік.

Вийшов на балкон аби подихати свіжим повітрям, як на сусідньому балконі стоїть той чоловік!

– Я – Андрій,- сказав чоловік так просто, наче знав Віктора все життя.

– Віктор, – пробурмотів той.

– Я знаю, мені мама за тебе казала. Зайдеш?

– Так, – сказав Віктор і здивувався сам собі.

Андрій розповів, що не телефонує матері, бо не хоче її турбувати. Не все у нього в родині добре. Жінка гульбанить і він її пильнує та по закладах возить, не хоче аби мати знала та переживала.

– Твоя Марта чудова, але й характер. Знайшла мене, уявляєш? Спочатку телефонувала кілька днів, а потім приїхала до мене. ти б її бачив, думав, що вона мене отак за руку до матері й приведе.

На цих словах в квартиру зайшла Марта з смаженою картоплею і салатом.

— Я просто сказала, що мати його чекає, — пояснила вона спокійно.

Андрій подякував і почав наминати.

– Боже, як смачно, як я давно такого не їв, – говорив з повним ротом.

І Віктор раптом побачив Марту іншою.

Не кухонною.

Не обмеженою.

Не сірою.

Він зрозумів, що весь цей час дивився на неї поверхнево. Оцінював за зручністю. За тим, наскільки вона не заважає.

А вона, виявляється, могла більше, ніж він.

Тієї ночі він довго не спав.

Зранку встав і пішов купив квіти.

Марта здивувалася. Посміхнулася.

І поступово все стало на свої місця.

Не тому, що вона змінилася.

А тому, що він нарешті побачив її справжню.

Галину Степанівну виписали, Андрій став частіше приїжджати і присилати до неї онуків. Але жінка остаточно одужала, коли прийшлося няньчити Мартину і Вікторову донечку. Вона так тішилася, що та її кличе бабусею. Адже, що ще треба людині для щастя? Щоб її хтось любив. Хіба не так?