Жила-була жінка, яка забрала до себе свою бабусю, що від старості осліпла. Бабусі було вже дев’яносто, і вона була дуже слабка, тоненька, з худенькими руками, які все життя працювали на землі, доїли корів, годували курей і овечок.

Ручки її були, як пташині лапки, а очі вже не бачили нічого. Вона сиділа на дивані і теребила свою хустинку, а з очей її тихо котилися сльози, мов непомітні, старечі річки.

Внучка вирішила забрати бабусю до себе, бо подумала, що так їй буде краще. Будинок у селі продали, усіх тварин також залишили новим господарям, адже як могла сліпа бабуся сама дбати про них? Внучка оселила її у своєму домі, забезпечила всім необхідним — теплий туалет, диван, телевізор… Але бабусі, звісно, було важко сидіти без роботи. Вона все своє життя працювала, і тепер, без праці, їй стало сумно.

І ось що сталося: бабуся почала, хоч і сліпа, мити посуд. Вона навпомацки брала тарілки та чашки і намагалася їх помити. Внучка приходила з роботи і бачила, що посуд після бабусі не дуже чистий: вода лилась, по підлозі були калюжі, а стіни — у плямах. Але бабуся була вперта і просила залишити їй цю роботу: «Не мий, я сама помию!» Вона думала, що добре допомагає, що її руки ще здатні на щось.

Внучка ж, втомлена після роботи, тихенько забирала тарілки і перемивала їх, вночі, коли бабуся вже спала. Мила підлогу і стіни, протирала раковину і лягала за північ аби зранку втсати на роботу. Їй не хотілося турбувати бабусю, але і посуд залишати не могла.

Кожен день був таким: після того, як бабуся засинала, внучка мила посуд і прибирала. І кожного разу вона радісно усміхалася, коли бабуся питала «А може, ще є посуд, я його помию?»:

– Дякую, бабусю, є посуд, ви його так гарно миєте, мені помагаєте, що б я без вас робила?

І хоча бабуся не могла вже працювати так, як колись, для неї було важливо відчувати, що вона ще може бути корисною. Вона бралася до роботи навіть тоді, коли їй вже важко було, і це давало їй сили. А внучка терпляче і без нарікань допомагала їй у всьому, навіть коли їй самій було важко.

Шість років бабуся прожила у внучки, і до останнього дня вона все одно намагалася бути корисною, підтримувати свою родину. Їй не було важливо, що вона не може робити все на сто відсотків — головне для неї було те, що вона ще потрібна. А внучка любила свою бабусю з усіма її слабкостями, і в цьому було справжнє проявлення любові — не в тому, щоб робити великі подвиги, а в тих тихих, маленьких жертвах, які робляться з любові і терпіння.

Так і живи, якщо любиш: не вимагаючи великого, а терплячи, допомагаючи і даючи навіть тоді, коли здається, що вже немає сил.