Як діяти, коли людина робить тобі добро, допомагає дуже суттєво, але при тому все обертається геть не так, як би мало бути? А, коли ця людина – мама, а відчуття вдячності починає мати гіркий присмак?

Не спішіть з висновками, вислухайте мою історію.

Це був звичайний день, я гуляла з дитиною в парку, Марко дуже неспокійний і не знаєш, що на його сон вплине сьогодні – чи прогулянка, чи купання, чи годинне носіння на руках. Перебуваючи в таких думках, я не одразу впізнала людину, що була переді мною.

– Юля? Не кажи, що не впізнаєш, – в голосі жінки забриніла образа.

– Чого ж, Наталю, звичайно, впізнала, просто сама бачиш, що не завжди можу думки до купи зібрати. Як ти?, – знайшлася я.

Звичайно, що давню подругу гріх було не впізнати. Ми дружили з нею в школі. А потім вже наші дороги розійшлися, бо я вчилася в інституті, а Наталя в училищі.

– Все добре, працюю, заміж вийшла, теж доньку маю, але їй три, – казала подруга, – А ти як?

– Я теж заміжня, синочку тільки пів року, дуже неспокійний. Добре, що мама мені помагає, бо не знаю чи й би справилася.

– Так, Світлана Миколаївна незамінна, – слова Наталі прозвучали дивно, я навіть якийсь сарказм почула.

– Слухай, не треба так. Мама справді допомагає. Ми живемо у неї і вона залюбки встає до Марка серед ночі, переодягає і готує суміш.

– Та я ж просто дивуюся, що вона так біля тебе й чоловіка упадає, це на неї не схоже.

– Ну, бачиш, – я замкнулася, не хотілося далі пояснювати Наталі, що чоловіка поруч і нема, адже вона не зрозуміла б.

– Я рада, справді, а то твоя мама така, що як їй не подобається людина, яка біля тебе, то вона все зробить, але цю людину відвадить.

– Що ти таке кажеш?

– Та правду. Ти думаєш, чого ми перестали з тобою спілкуватися? Мама твоя сказала, що ти мені не рівня, що я маю мати подружок з училища. Що ти й сама так думаєш, але сказати не хочеш.

– Але я так не думала, я не знала, чому ти не приходиш.

– А тепер знаєш, та й не сильно ти за мною сумувала, бо би знайшла час. Ну, бувай. Ніколи мені.

Вона пішла, а я наче застила. Адже картина вимальовувалася тепер геть інша – моя мама була проти того аби я виходила заміж за чоловіка.

– Що? Розлучений? Ні в якому разі. Нам такого зятя не треба.

– Мамо, я його люблю, він любить мене, чому ти проти?

– Доню, розлучений чоловік вже має дітей, буде ділити туди і свої гроші і свій час, ти у мене гарна, і розумна і маєш мати чоловік, який буде повністю твій, відданий тобі, і дітям спільним. Буде працювати на благо родини. Що тут не зрозуміло?

Для мене все було не зрозуміле, бо я любила Романа.

– Мамо, ми вже подали заяву, так що не починай.

– Що ж, жити ви зі мною не будете.

– Не будемо, Роман буде знімати квартиру.

– О, чудово, будете вічно знімати квартиру, бо як вже до тепер до власного житла не доробився, то з такими витратами й поготів.

І в цьому мама виявилася правою, бо витрати були, адже на сина свого він витрачав кошти, далі на квартиру, на мене геть нічого не лишалося і якби не зарплата моя, то я б взагалі не мала ніякої обновки. А в обновках доводилося приходити до мами в гості, бо вона казала, що хоче подивитися, як мене чоловік цінує та любить.

– Юлю, ти вже була в цій кофтині, а взуття нового я так і не побачила, а куртка ця ще я купувала…

Ось так мама зустрічала нас, зрозуміло, що Роман перестав зі мною до неї приходити. Я думала, що мама свою чотирикімнатну квартиру розміняє та подарує нам гроші на появу малюка, але мама й бровою не повела.

– Я можу тобі зробити найбільший подарунок – забрати тебе і малюка до себе. Я ж бачу, що ти не справляєшся.

Це було щирою правдою. Роман не висиплявся, малюк був дуже капризним, а ще поміняв собі ніч і день, то я взагалі з ніг валилася. А додайте сюди ще різні соплі, які Роман приносив від своєї дитини чи з роботи.

Я прийшла до мами з малюком її відвідати, але вона так вправно Марка переодягла, вклала спати, що я незчулася, як переночувала у неї. Я вперше спала всю ніч і це було таким щастям, що я радо прийняла мамину пропозицію пожити у неї.

– Доки дитина маленька, то можеш у мене пожити, але без Романа.

Я не вагалася ні секунди, подзвонила до чоловіка.

– Рома, мама пропонує пожити у неї, це вихід для всіх нас. Бо й ти виспишся і я нарешті відпочину, а на вихідні я буду приходити.

Чоловік так само зрадів, проте, далі виявилося, що він перестав приходити до нас взагалі.

– Мати твоя мене на поріг не пустила, – сказав.

– Ти жартуєш, мама б такого не зробила, – відказала я.

Ми приїздили з сином до Романа на квартиру, але дитина знову починала за старе, ні хвилини спокою не було, щоб я щось їсти приготувала, а Роман не міг малюка заспокоїти. Далі починалися непорозуміння.

А далі все важче було знаходити час аби чоловіка відвідувати, бо як не одне, то друге, то ліньки.

– Він тобі хоч дякує, що ти туди приходиш?, – питала мене мама.

І він не дякував. Він бурчав, як тільки я переступала поріг квартири.

– Чому довго не приходила? Чому це приготувала? Чому дитину не взяла? Чому дитину взяла? Чому не весела? Чому весела? Коли переїду? Коли дитину в ясла віддам?

Такі запитання не зміцнювали наші стосунки. І ось вже пів року, як я дуже рада, що переїхала до мами, бо нарешті я тримаю все під контролем, дитина росте і я впевненіша мама, ніж була раніше.

Але ця зустріч з старою подругою поставили ситуацію геть в іншому світлі. За ці пів року ми бачилися з чоловіком разів з десять, не більше. Мені вже не подобається той куточок, що ми знімаємо, але на інший грошей нема. В мами зручно, цілодобова допомога, вона не дорікає мені грошима. Але, тоді я залишуся без чоловіка. А з чоловіком не буде нічого, тільки його любов і дуже багато претензій. Вибір очевидний, але все одно, як би ви вчинили на моєму місці? Кого б вибрали?

Автор Ксеня Ропота