Леся зачинила перед нею двері. Мама ще щось голосила за дверима, але Леся навмисне пішла на балкон, щоб не чути.

Йшов сніг, у кімнаті розривався від дзвінків телефон, а Леся в халаті та босоніж стояла на балконі. Холод відчула тільки тоді, коли побачила, що матір вийшли з під’їзду.

Сьогодні Леся з друзями збиралися зганяти на лижі, тому і не вгавав телефон. Леся десять хвилин тому мала вже вийти з дому, щоб встигнути назустріч. Телефон знову задзвонив. Леся натиснула кнопку і сказала в слухавку: «Я занедужала, не чекайте на мене».

Розмовляти ні з ким не хотілося.

Маму свою вона не знала. Про неї зовсім трішки розповідала бабуся. Казала, що тоді Леся їм упала як сніг на голову. Її двомісячну принесла мама, передала біля порога бабусі та сказала: «Це ваша онука». Поставила сумку з речами та документами і пішла. Більше вона жодного разу не навідалася.

Потім дивувалася навіть бабуся, як тато дбав про дочку. Був і за тата, і за маму. Виховував, вчив, лікував, возив у відпустку, розважав, захищав…

Так і не одружився. Донька для нього була завжди на першому місці.

Тепер з’явилася вона. «Навіщо мені чужа людина, якої не було, коли вона була потрібна. Якби вона хоч зрідка з’являлася, її можна було б виправдати. А так у мене є тато та бабуся, а матір мені не потрібна. Не було її у дитинстві і тепер не треба. Тепер, коли я виросла, навіщо мені вона? – думала Леся.

Леся зрозуміла, що треба з кимось це обговорити, а то голова обертом, набрала номер телефону батька:

– Тату, ти де? Хочу поговорити.

– Щось термінове. Я у бабусі. Приходь, якраз до обіду встигнеш.

Леся швидко зібралася та побігла, ніби не бачачи дороги. У бабусі, запинаючись, почала тараторити:

– Тату, я навіть не знаю, як тобі це розповісти.

– Усі живі? — спитав батько.

– Так, але…

– Спочатку поїмо, заспокоїшся і потім розкажеш.

Після обіду Леся розповіла про візит матері. Бабуся сплеснула в долоні:

– Бач, яка! Об’явилася, а де вона раніше була? Ми коли оформляли документи на опікунство, її навіть правоохоронці не могли знайти. Через що нам довелося пройти. А як ти нездужала? Ми з батьком твоїм спали по черзі. А тепер вона прийшла — беріть любіть мене! Гнати її треба подалі.

Батько мовчав. А коли бабуся виговорилась і вийшла з кімнати, батько тихо сказав:

– Думаєш, чому люди нещасні? Мовчиш? А я скажу. Тому що не вміють пробачати ні себе, ні інших людей.

Але тобі вирішувати. Я сподіваюся, що виростив добру, милосердну доньку.

– Ну гаразд, поговорю з нею, але мамою називати не буду, – відповіла Леся.

– Доню, це тобі вирішувати. Ти вже доросла.