Таня готувала сніданок і як завжди віддано поглядала на чоловіка, чекаючи на його побажання. Павло дивився телевізор, механічно жував. На дружину не дивився.

– Що трапилося, Павлику?

– Таню, батька завтра виписують. Ти сама розумієш, він самотній, йому потрібен догляд, та й у його квартирі треба прибрати.

– Я все розумію, я все зроблю, – з готовністю відповіла дружина.

Не доглядальницю ж наймати, погодилася у всьому вона з чоловіком, гроші треба економити, знову ж таки рідна людина.

Чоловік працює, вона в’яже вдома шапки, не так багато й заробляє, цілком може зробити перерву.

– Ти там прибери, потім зустрінеш батька і їдь до нього на якийсь час, він звик до своєї квартири, не сюди ж його перевозити. Поживи там, поки він оговтається.

Тетяна не хотіла їхати від чоловіка.

– Як же ти тут один?

– Та впораюся якось, їду в кулінарії куплю, сам приготую, буду на зв’язку, приїду ввечері.

Таня з Павлом разом уже майже 10 років. Познайомились через друзів. У їхній компанії всі були одружені. Їх сватали то жартома, то серйозно. Тетяні було вже майже 30, Павлові ще більше. Тетяна переїхала до його квартири.

Дітей вони не мали. Тетяна обстежилася, у неї все було гаразд, а Павло категорично відмовлявся ходити на огляди. Іноді Тетяна ловила його погляд, сповнений докору. Павло хоч і не говорив нічого, мовчки звинувачував дружину в тому, що не має спадкоємця.

Тетяна раніше слухалась батьків. А тепер у всьому слухалася чоловіка. Ось така мала натуру. Вдома все вирішував Павло. Вона розгубила подруг, в’язала свої шапки, прибирала квартиру, готувала та вважала чоловіка тим, кого вона вибрала на все життя. І тому треба змиритися, десь промовчати і зовсім не робити зауважень.

Сергій Іванович, батько Павла, давно овдовів, останнім часом нездужав і потрапив у стаціонар. Тетяна його поважала. Цілком природно, що вона до нього переїде.

– Візьмеш таксі, мені ніколи, я працюю. Відвезеш батька додому, – давав їй вказівки чоловік, – у квартирі не забудь прибрати.

Як завжди, він не спитав, що вона думає. Так вирішив Павло, отже, так і треба. Тетяна все зробила, вимила всю квартиру, провітрила, додому не поїхала. Наступного дня викликала таксі та привезла до квартири свекра. І раптом тут, у тиші, без чоловіка Тетяна зрозуміла, як їй добре без нього.

Тихо, ніхто не вимагає постійного дотримання якихось правил, не чути його зауважень. Її ніби відпустило. Вона зрозуміла, що вдома завжди була в напрузі, чекаючи на те, що скаже чоловік. У неї навіть думки пропадали.

То монотонно в’яже шапки, то думає про те, як йому догодити, то вислуховує його промову.

Сергій Іванович дивився телевізор, читав книги, вони годинами розмовляли про все. Він її уважно слухав і навіть питав її думки.

Тетяна зрозуміла, що не хоче повертатись до чоловіка. Той переказував гроші на карту, приїжджав дуже рідко. Через тиждень він знайшов для батька путівку до санаторію для реабілітації, і купив ще додатково курс. Сергій Іванович поїхав до санаторію майже на 2 місяці.

Тетяна повернулася додому до чоловіка. Знову все те саме, прибирала, готувала. Якось стало їй зовсім сумно, і вона вирішила поїхати в квартиру свекра, посидіти в тиші, подумати про життя.

Двері не відчинялися. Вона прислухалася, з квартири долинали якісь звуки. Тетяна переполошилися. Що таке хто там. Хотіла дзвонити чоловікові, але потім ризикнула, подзвонила у дзвінок. Двері відкрилися.

Симпатична молода жінка в спортивному костюмі з подивом дивився на Тетяну.

– Ви до кого?

У Тетяни все змішалося у голові. Це родичка Сергія Івановича? І тут у коридорі з’явився Павло. Побачивши дружину, він розгубився.

– Тетяно, ти нащо тут, ти що тут забула, татусь у санаторії.

Теня не хотіла нічого з’ясовувати. Втекла сходами. Їхала додому, в голові тільки стукала думка, – Я ж там все мила, прибирала, а вони…

Те, що чоловік має іншу, її не здивувало. Усередині вона давно була готова до цього. У неї немає дітей, а йому так хочеться дитини. Розмовляти їм майже нема про що. Я як служниця, пожаліла себе Тетяна, там мию, тут мию.

Вона проїхала свою зупинку, побрела вулицею ледве переставляючи ноги. Опустилася на лаву на подвір’ї якогось будинку. Довго дивилася в одну точку, не помічаючи нічого довкола. Поруч присіла літня жінка.

– Вам погано?

Тетяні нічого не хотілося говорити. Беззвучно текли сльози. Жінка обійняла її.

– Та що ви, люба, що з вами трапилося?

Підбігла маленька дівчинка.

– Бабусю, ходімо додому, я їсти хочу.

– Знаєте що, ходіть з нами.

Жінка взяла Таню за руку і повела за собою. Тетяна слухняно пішла. Їй було байдуже, лиш би не повертатися додому. У маленькій теплій та світлій кухні вони сиділи за столом і пили чай. Тетяна зігрілася. Вона дивилася на дівчинку і думала про те, як би вона хотіла мати таку манюню. І раптом посадила її на коліна. Дівчинка затихла і задрімала. Тетяна віднесла її на руках у кімнату. Бабуся йшла за нею.

– Софійка давно вже не бачила маму, скучила.

Тетяна нічого не розуміла. Уклавши дівчинку спати, вони повернулися на кухню, і Софія Михайлівна почала розповідати.

– Син одружився, не спитавши мене. Народилася Софійка, а її мама втекла якимось своїм залицяльником, потім заочно розлучилася з моїм сином. Вадим зараз у відрядженні у горах, без зв’язку навіть, ми тут удвох. За мамою вона, звісно, сумує. От і потяглася до вас.

Вдома Тетяна зібрала речі та поїхала до своїх батьків. З Павлом обмінялися кількома сухими фразами. Нам треба пожити окремо. Тетяна почала вчащати в той двір, де зустріла Софійку, сиділа на лавці і нарешті побачила Софію Михайлівну та дівчинку.

Бабуся запросила її до себе на чай.

– А давайте я вам приготую обід, ви мені так допомогли того разу, я теж хочу вам допомогти.

Бабуся погодилася.

– Давай, люба, а то я вже зовсім бачу погано, і руки не слухаються.

Тетяна із задоволенням приготувала обід, вимила кухню. Дівчинка крутилася поряд, намагалася їй допомогти. Ось моя сім’я, раптом подумала Тетяна, нічого іншого мені не треба. Вона почала приходити до них майже щодня.

Якось Софію Михайлівну відвезли до лікарні, і Тетяна залишилася на ніч із Софійкою. Розповідала їй казки, разом дивились телевізор. Тетяні давно не було так добре. Спала вона спокійним, глибоким сном. Поруч неї мирно сопіла дівчинка.

Вранці пролунав дзвінок у двері, а потім хтось відчинив їх ключем. Тетяна накинула халат і вийшла на кухню. За столом сидів незнайомець і щось швидко їв із каструлі.

– Мам, я зголоднів, їсти хочу, ти вибач.

Потім озирнувся, побачив Тетяну та зойкнув.

– Вибачте, я щось не зрозумів, а де мама.

Тетяна запахнула глибше халат, сіла на табуретку.

– Ви, мабуть, Вадим, а Софію Михайлівну відвезли вчора до лікарні. Але нічого страшного, сказали лише на кілька днів, я її знайома, просто залишилася посидіти з Сонею.

Вадим забарився.

– Ой, даруйте, я тут, мабуть, я все з’їв.

– Нічого, нічого, я зараз ще приготую. Не соромтеся, ви ж у себе вдома.

– Тато, татусь приїхав, – прибігла Соня.

Тетяна замислилась. Треба йти. А так не хотілося. Вадим глянув на неї, на Соню.

– Тетяно, якщо ви не проти і у вас немає інших справ, можливо, залишитеся тут на якийсь час, поки Софію Михайлівну не випишуть, а то в мене робота.

І поклав на стіл пачку грошей. Тетяна спалахнула.

– Ви знаєте, грошей не треба, я й так все приготую. Ми з Сонею потоваришували.

Увечері Вадим привіз кілька пакетів продуктів. Тетяна сміялася, розбираючи пакунки. Та тут на цілий місяць їжі вистачить. Вона із задоволенням готувала, гуляла із Сонею, гралася з нею. Вечорами розходились у дві різні кімнати. Тетяна з Сонею, а Вадим мав свою кімнату. За кілька днів виписали Софію Михайлівну.

Вона дякувала Тетяні і нахвалювала її синові. Було видно, що їй хотілося, щоб вони почали жити разом та й дівчинка прив’язалася до Тетяни. Вадим соромився, а потім запросив Тетяну на побачення. З Павлом вона розлучилася. Він на розлучення погодився одразу. На квартиру Тетяна не претендувала, так що просто зібрала речі, що залишилися, і відвезла їх до своїх батьків.

У плановий візит до консультації лікарка довго на неї дивилася, посміхалася.

– Вітаю вас, пані, у вас буде дитина.

Тетяну здивувалася. Як так, я стільки років ходила по колами, жодного результату.

– Все правильно, все у вас добре.

Народився хлопчик. Тетяна йшла з коляскою двором і якось непомітно дійшла до того будинку, де вони жили з Павлом. Побачила його машину. Колишній чоловік відчиняв дверцята. Вийшла та сама жінка, яку Тетяна зустріла у квартирі свекра.

Жінка зарозуміло віддавала розпорядження.

– Віджени машину, ти, що не бачиш, як ти її поставив. Я пішла, не затримуйся.

Тетяна засміялася. Мабуть, знайшов те, що шукав. Я йому не подобалася, така слухняна, тиха, та ще й без дітей. Вона з любов’ю подивилася на малюка в колясці і тихенько підійшла до Павла. Той її побачив і просто втратив дар мови.

– Тетяно, як ти, це чия дитина?

– Це моя дитина, – з гордістю промовила Тетяна. Павло розгубився, замешкався і раптом, дивлячись кудись убік, тихо сказав: – Танечко, повертайся, у нас же все було добре. У тебе хлопчик? Я його прийму.

– Так, хлопчик, – спокійно промовила Тетяна, – а ще чоловік і сім’я у нас чудова. Тож живи, Павле, як знаєш.