Яна лежала, немов прикута до дивана, погляд її був спрямований у стелю. Сон не йшов, розігнаний тривожними, як рій бджіл, думками. Як можна спати, коли її Зоряночка, її маленька кровинка, знемагає від хвороби?

“Навіщо я повела її до того садочка? – картала себе жінка. – Побула б вдома зайвий день-два, оминула б ця напасть…”

Серце болісно стиснулося, заважаючи дихати. Молода жінка підвелася, підійшла до вікна. Над їхнім селищем висіло низьке, свинцево-сіре небо. Третій день невтомно, з короткими перервами, сіяв дрібний, осінній дощ. Вона важко зітхнула. У дитячому ліжечку заворушилася Зоряна, тихенько застогнала уві сні, і миттю цей стогін перервав надривний кашель. Мати кинулася до неї, торкнулася її гарячого чола. Навіть без термометра було зрозуміло: жар знову набрав обертів. Обережно увімкнувши нічник, Яна вийняла термометр і поклала його доньці під пахву.

— Тридцять дев’ять і дев’ять! Боже, що ж робити?

Зоряна розплющила очі, мляво прошепотіла:

— Мамо, мені ду-у-уже гаряче…

— Зараз, сонечко, зараз. Звісно, гаряче…

Прокинувся і сів поруч Тарас. Яна заходилася готувати чергову дозу ліків, що мали збити температуру. Але жар не відступав. Ближче до світанку подвір’я залило синім відблиском мигалки: приїхала карета «швидкої». Яну з хворою донькою забрали до лікарні.

У приймальному покої медсестра співчутливо подивилася на бліду, перелякану Яну, лагідно стиснула її руку і впевненим рухом ввела Зоряні в тендітну вену тонку голку крапельниці.

— Не хвилюйтеся так, мамо. Зараз їй стане легше. Все буде добре.

Яна лише мовчки кивнула у відповідь, важко видихнувши.

Невдовзі Зоряні справді полегшало. Вона розплющила очі й попросила пити. Яна обернулася і побачила, що з сусіднього ліжка на неї дивляться величезні, неймовірно сині очі. Це була худенька, майже прозора дівчинка років шести. Її світле, давно не мите й сплутане волосся безладно лежало на тендітних плечах. На ній були колготки з помітними дірочками на пальцях і стара, поношена футболка. Під ліжком, замість домашніх капців, стояли кросівки, взуті в сині бахіли.

— Привіт, — тихо мовила дівчинка.

— Доброго дня. Ви щойно приїхали?

— Так, уночі.

— Як тебе звати?

— Мене — тітка Яна, а це — Зоряна. А ти хто?

— Я Надійка.

— Ти давно тут?

— Так, досить. Але мене скоро мають виписати. У п’ятницю.

— Ну, п’ятниця ще не так скоро. Сьогодні ж лише понеділок. — А з тобою твоя мама?

— Ні… Моя мама померла, коли я була зовсім маленька… А тато потім теж помер. Мене відправили до дитячого будинку. — Вона зітхнула по-дорослому. — Я там живу. А тут мені краще. Добре годують, і старші діти не кривдять…

Надійка зіскочила з ліжка і почала взувати кросівки.

— Скоро сніданок. Вам принести?

— Ні, не треба, дитинко. Я сама…

Яна проводжала її поглядом, і серце її стискалося від гострого жалю. Інша сусідка по палаті, помітивши це, тихо промовила, кивнувши на двері:

— Добра дівчинка, тиха й лагідна. Доля в неї, бачте, яка…

Яна не встигла відповісти — задзвонив телефон.

— Алло.

— Як ви там, доню? Як Зоряночка?

— Мамо, ми в лікарні.

— Ой лишенько, що сталося?!

— Не хвилюйся. Температура підскочила дуже високо. Зараз уже збили, краще. Підозра на бронхіт. Спить.

Бабуся схлипнула:

— Бідне моє сонечко… В якій ви лікарні? Я зараз приїду. Що вам везти?

— Мамо, я забула свої капці й Зорянин рожевий халатик. А ще… Мамо… Тут у палаті дівчинка з дитбудинку. Чи не могла б ти привезти шампунь, мило? І… у тебе ж залишилися речі після моєї сестри?

— Яка дівчинка, доню?

— Потім поясню. Привези якісь маєчки, лосини, халатик. І головне — кімнатні капці, на шість рочків, добре? — Звісно, привезу. Все привезу, Яночко.

Наступного ранку Зоряна вже повеселішала і гралася з новою подружкою. Яна тихенько вийшла в коридор і зупинила медсестру.

— Скажіть, а до Надійки ніхто не приходить?

— Ні. Приїдуть лише на виписку, щоб забрати

. — Їй можна прийняти душ?

Медсестра сумно посміхнулася:

— Не те що можна — необхідно. Але руки не доходять.

Того вечора сяючу, вимиту до блиску Надійку в новій піжамці й рожевих капцях зі смішними вишитими песиками було не впізнати. Вона просто світилася від щастя.

Всі подарунки вона акуратно склала під подушку, а капці засунула аж під матрац.

— Надійко, чому ти ховаєш речі? — здивовано запитала Яна.

— Щоб не вкрали…

Жінка лише важко зітхнула.

Коли вимкнули світло, Надійка заплющила очі й почала мріяти: ось вона йде сонячною, потопаючою в зелені вулицею. Одну її руку тримає Зоряна, а другу — тітка Яна. Як же вона хотіла, щоб і в неї були мама й тато. Щоб її гладили по голівці, цілували на ніч, купали й одягали в теплу піжамку. Щоб тато підкидав до самої стелі, а вона заливалася щасливим сміхом. Вона б старалася: мила посуд, допомагала з Зоряною, вчила уроки. Аби її лише полюбили. Аби вона мала маму…

Вона знову зітхнула. У дитбудинку її не чіпали. Але вихователька Марія Степанівна завжди кричала, старші діти обзивали і крали її мізерні скарби й їжу. Нещодавно Надійка випадково розбила тарілку. Хлопчик, що її не любив, злісно прошипів: «Тепер із пацюками сидітимеш». Вона дуже боялася пацюків. Довго плакала, тулячись до дверей. Холодно і страшно. Ввечері, знесилена, опустилася на холодну підлогу. Там, мабуть, і застудилася. Почала кашляти й потрапила сюди…

Від цих спогадів очі дитини миттю наповнилися сльозами, які покотилися по її ніжних щічках. Дівчинка тихенько схлипнула. І раптом відчула: хтось гладить її по голові. Розплющила очі.

— Тітонько Яно…

— Ну ти що, маленька моя… Не треба так… Не плач… Усе буде добре… Обіцяю…

Жінка в пориві всепоглинаючого жалю міцно пригорнула до себе нещасну дитину.

— Не плач, моя пташко…

Дівчинка затихла. Їй було так тепло і затишно. Немов справжня мама обіймала її, гладила по голівці…

— Тітонько Яно…

— Що, крихітко?

— От якби ви були моєю мамою…

З очей Яни потекли сльози. Рішення виникло миттєво. Воно народилося не в розумі — воно вирвалося з самого серця. Залишалося лише поговорити з рідними.

Мама Яни зрозуміла доньку одразу і радісно підтримала. Свекруха теж була на її боці — адже сама зростала без батьків. А ось чоловік, Тарас, спочатку не виявив ентузіазму.

— Ти що, з глузду з’їхала? Ти хоч розумієш: це рішення на все життя?

— Розумію! І розумію: якщо я цього не зроблю, совість розірве мене на шматки! Ти це усвідомлюєш? Він відвів погляд.

— Я хочу на неї подивитися.

— Добре.

Ввечері вони вийшли в хол втрьох. Тарас підхопив Зоряну на руки, міцно поцілував.

— Ти моя радість! Як я за тобою скучив!

Він повернувся до дружини. Яна, не відводячи очей від чоловіка, мовила:

— Ну от. Знайомся, Надійко. Це дядько Тарас. Дівчинка кивнула й підняла свої бездонні очі на чоловіка.

— Доброго дня!

— Привіт-привіт! Дуже радий знайомству.

— І я…

Щось невидиме, але гостре, наче дряпнуло душу Тараса. Його очі зволожилися. Він ледь помітно кивнув дружині, даючи згоду.

Через пару місяців до дитячого будинку, де жила Надійка, під’їхав автомобіль. З нього вийшли Яна і Тарас. Діти миттю обліпили вікна.

— Надійко! Надійко, біжи швидше, твої приїхали!

Радісна Надійка вибігла назустріч своїм новим татові та мамі.

— Привіт, Надійко! Ми по тебе. Поїхали додому?

Маленьке серце затріпотіло від нестримного щастя:

— Так, мамо!!!