Стала невістка на порозі, руки в боки, без «добридень»:

– Настя заміж виходить, пора й на весілля гроші дати, чи вона вам не онука?

Від такого я оніміла, добре, що чоловік був в квартирі та мене до тями привів:

– Онука?, – спитав він її, – а вона знає, що ми її дідусь і бабуся?

– Аякже.

– То як знає, то чому й не телефонує хоч раз в місяць та не заходить? Ти проти нас дитину налаштувала та навчила тільки гроші улесливо випрошувати.

– Я її сама ростила, а ви б хоч помовчали.

– Сама, не сперечаюся, але хіба ми тобі не хотіли допомагати? Що ти тоді нам сказала?

Я тоді закрила двері і повернулася до чоловіка:

– Марно, Петре, цій щось пояснювати, ходімо на кухню.

Ми пили чай і кожен з нас був думками в минулому, коли двадцять п’ять років тому на порозі так само стояла Галина і так само прямо дивилася в очі, а син лебедів, що будуть жити з нами, бо в цій чотирикімнатній квартирі місця вистачить.

Але я не змогла змиритися з тим, що мій спокійний і виважений хлопчик таку собі знайшов. Ніколи не змовчала, а на прощання сказала. що все одно буде по її.

Вони пішли на орендовану квартиру, але довго там не прожили, бо в побуті Галя була геть не чарівлива, а без міської квартири наш Саша не був їй потрібен.

Вона сама від нього пішла, а потім через три місяці сказала, що чекає від нього дитину. Ми онучку толком і не бачили, хоч і були сумніви, що вона наша, але Сашко справно давав гроші на дитину і навіть більше, бо жив з нами і ми всі побутові витрати брали на себе.

Далі він виїхав за кордон, а там зустрів свою долю. Працює в школі, має двох діток, запрошує нас до себе.

До вісімнадцяти років він платив Галі гроші на дитину, а ми так сумували за сином, що хотіли налагодити стосунки з малою Настею. Галя милостиво дозволяла в ті періоди, коли була без чоловіка, тоді онучка вміло випрошувала у нас гроші на велосипед чи обновки, а ми й платили. Я повірила, що вона дитина мого сина, хоч спільних рис було дуже мало.

Коли у нас закінчувалися гроші, то одразу вона втрачала до нас інтерес, казала, що мама правду каже, ми її не любимо.

– Ми любимо, просто зарплата не скоро.

– От тоді й приходьте.

Ми клялися більше не ходити. Але як тільки з’являлися гроші, то йшли.

Якби було інше виховання, то онучка б у нас і жила, але ж то Галя.

Ми недавно обоє перенесли хворобу, тому задумалися над тим аби скласти заповіт. І тоді чоловік і сказав про тест:

– Якщо вона точно наша, то залишимо їй квартиру, Саша ж уже не вернеться…

І ми запросили до себе Настю.

Тест показав, що вона нам не родичка.

Але от на порозі Галя з вимогою онучці зробити весілля.

– Якби вона нас любила просто так, то могли б їй і залишити квартиру, – сказав чоловік.

– І я такої думки, – погодилася я.

Отак, вимагаючи собі неналежне, можна втратити ще більше. Але чомусь геть нам грошей не шкода, шкода марних надій.

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота