Коли Аліна прийшла на роботу у відділ продажів, вона щиро вірила, що головне – працювати якісно, ввічливо й уважно.

Колектив здавався спокійним, офіс — просторий, керівництво — вимогливе, але ввічливе. Вона навіть трохи хвилювалася, що може не вписатися, бо досвіду у великій компанії їй бракувало. Проте перші два тижні минули добре: вона виконувала план, лишалася після роботи, допомагала іншим.

А почалося все того ранку, коли одна з колег раптом кинула їй досить дивну фразу.

– Ти будь обережна, – кивнула Марина у бік кабінету директора. – Наш шеф дуже полюбляє блондинок.

Аліна не одразу зрозуміла, що саме має на увазі колега.

– У якому сенсі? – перепитала вона, уважно згортаючи файли.

– У буквальному. Його дружина дуже стежить за цим. Ду-уже. Варто йому лише найняти когось зі світлим волоссям – і починається цирк. Істерики, звинувачення, сцени просто посеред офісу. Та, схоже, у неї є свої причини.

Аліна лише зітхнула.

– Я прийшла сюди працювати, а не подобатися комусь.

– Це ти так думаєш, – Марина усміхнулася ледь помітно. – А в нього дружина дуже… емоційна. Тому будь насторожі.

Аліна не надала цьому значення. Директор, Олексій Степанович, здавався їй людиною стриманою, сухуватою, навіть трохи відгородженою. Він ніколи не затримував на ній погляду довше, ніж потрібно для робочого пояснення, не жартував, не фліртував – взагалі не виділяв її поміж інших.

Тож слова Марини вона сприйняла як плітки.

До того ранку.

Все почалося раптово.

Спершу будівлю струсонули гучні кроки на сходах, потім хтось різко розчахнув двері коридору. І за секунду офіс огорнув пронизливий жіночий голос:

– Де вона?!

Аліна завмерла над клавіатурою. Весь поверх наче принишк. Телефонні дзвінки стихли, хтось вимкнув принтер, хтось зачинив шафу, ніби боячись зайвий звук видати.

До неї підбігла Марина і, схилившись, прошепотіла:

– Це вона! Дружина директора. Катерина.

Аліна відчула, як щось холодне стисло груди.

– Вона сюди йде, – додала Марина і відскочила до її столу, роблячи вигляд, що працює.

У наступну мить двері в їхній відділ розчахнулися.

Ввійшла висока жінка у дорогому костюмі. Обличчя блищало від напруги, погляд палав.

– О! Ось вона! – Жінка тикнула пальцем просто в Аліну. – Зрозуміло! Блондинка! Ще й молода! Ви що, думаєте, я не бачу?

Аліна підвелася, але слова завмерли десь у горлі.

– Вибачте… я взагалі… – почала вона, але жінка не дала договорити.

– Мовчати! – вигукнула та. – Олексій знову! Знову привів собі якусь молоденьку! Думає, я осліпла?! Думає, я не знаю, як усе це працює?!

Аліна лише зробила крок назад. Вперше бачила цю людину, вперше чула, що про неї говорять так.

Коридором уже снували працівники: хтось з цікавості, хтось від по роботі. Ніхто не втручався.

Через хвилину у дверях відділу з’явився сам директор. Його обличчя було блідим, губи стиснуті.

– Катерино, заспокойся. Пройдемо в мій кабінет.

– Ні! – відрізала жінка. – Нехай почує все відділення! Нехай усі знають, кого ти тут… підтримуєш!

Директор різко повернувся до Аліни.

– Аліно, зайдіть до мене. Зараз.

Тон не терпів заперечення.

Вона пішла, навіть не розуміючи як. В голові шуміло. Серце билося так гучно, ніби його чули всі.

У кабінеті Катерина зайняла крісло директора, ніби демонстративно показуючи, хто тут головний. Аліна стояла, не маючи сили ні сісти, ні рухатися.

– Я хочу, щоб вона пішла! – заявила жінка, перехрещуючи руки. – І негайно!

Олексій Степанович закрив очі, ніби втомлено рахував до десяти.

– Аліно, – сказав він нарешті, – боюся, нам доведеться попрощатися з вами. Просто зараз.

У неї ніби земля з-під ніг зникла.

– Але чому? – прошепотіла вона.

– Тому що ти знала, що робиш! – перебила Катерина. – Дивися, яка!

– Досить, Катерино, – втрутився директор, але жінка лише підвищила голос.

– Вона! Саме вона! І ти хочеш сказати, що це випадково? Вона ж точнісінько такого типу, на які ти задивляєшся!

У Аліни руки затремтіли. Вона не могла вимовити жодного слова. Все було так безглуздо, так абсурдно, що мозок відмовлявся приймати реальність.

– Оформимо документи сьогодні, – тихо промовив він. – І… я компенсую вам цей день.

Аліна не відповіла. Вона просто вийшла. Вона навіть не пам’ятала, як дійшла до виходу, як опинилася на вулиці, як зайшла до метро.

В голові крутився один-єдине запитання – за що?

Дорогою додому вона кілька разів зупинялася, бо ноги підкошувалися. Вона вклала стільки сил, вчилася, намагалася триматися професійно, а тепер усе зруйновано за хвилину. І все — через вигадані підозри чужої людини.

Вона ще не встигла зняти пальто, коли телефон задзвонив. На екрані — номер директора.

Аліна застигла, а потім відповіла.

– Аліно… – його голос був тихішим, м’якшим. – Мені потрібно з вами побачитися. Будь ласка. Це важливо.

Вона не хотіла. Але щось у його інтонації підказувало: ця розмова має відбутися.

– Добре, – сказала вона.

Вони домовилися зустрітися в невеликому кафе неподалік.

Олексій прийшов раніше. Сидів за столиком біля вікна, притримуючи чашку кави, але не пив. Коли побачив Аліну, встав.

– Дякую, що прийшли, – почав він. – Мені необхідно все пояснити.

Аліна мовчала. Він сів, жестом запросив її також сісти.

– Я хочу вибачитися. Передусім. Сьогодні ви не зробили нічого поганого, а постраждали через мої помилки.

Він видихнув, ніби скинув невидимий тягар.

– Ви маєте знати… причина не в вас. І навіть не в тому, що ви… блондинка. Хоча для Катерини це, безумовно, фактор. Причина значно глибша.

Він зробив паузу.

– У нас із Катериною шлюб не був вибором двох людей. Це була угода. Катя мене кохала, навіть, не знаю за що. Далі її батько наполягав. Пропонував мені хорошу посаду, фінансування, підтримку. А я був молодий, амбіційний і, мабуть, не надто мудрий.

Аліна слухала, не перебиваючи.

– Катерина знала, що я не маю до неї почуттів. І… вона дуже хотіла мати поруч чоловіка. Її це зробило щасливою.

Принаймні так здавалося їй. Я ж намагався жити, як вмію. У нас з’явилися діти. Все було відносно спокійно. Але п’ять років тому сталося те, що тепер перевернуло наше життя.

Він знову замовк.

– Я по-справжньому закохався. В іншу жінку. Ця людина була мені близькою, підтримувала мене, розуміла. Ми не афішували стосунків. Я не збирався руйнувати сім’ю, бо в нас спільний бізнес. І… так, можливо, я боявся. Катерина ж вирішила чи їй хтось підказав, що то нова співробітниця зі світлим волоссям. Вона вимагала аби я звільнив ту працівницю і я так і зробив. Вона заспокоїлася, а я почав жити далі з коханою.

Аліна склала пальці в замок, щоб руки не тремтіли.

– І ви… наймали… – вона нарешті знайшла слова, – людей лише для того, щоб вона їх виганяла?

– Ні, – похитав він головою. – Я ніколи не добирав персонал за кольором волосся. Але Катерина так вважає. І коли вона в щось вірить — переконати її неможливо. Вона вигадала собі картину. І реагує на неї, а не на реальність. Та й тепер пішла мода на блондинок, тому вибір у неї великий.

Аліна глянула у вікно.

– І що тепер?

Олексій дістав конверт і поклав перед нею.

– Це компенсація. Значно більша, ніж передбачено угодою. І, крім того, я домовився зі своїм давнім партнером. Він готовий взяти вас до себе. Робота значно перспективніша, ніж у нас, з вищою зарплатою і реальними можливостями зростання. Вам не доведеться терпіти таких ситуацій. Ви заслуговуєте на чесні умови.

Аліна не доторкнулася до конверта.

– І ви справді… живете в такій ситуації весь час? – запитала вона тихо.

Він ледь усміхнувся — втомлено, без радості.

– Уже багато років. І не можу нічого змінити. Занадто багато людей залежить від нашого партнерства. Моя кохана знає це. Вона приймає. І я… теж змирився. А ось ви не повинні зазнавати незручностей за чужі помилки.

Аліна повільно кивнула.

– Я вдячна за відвертість, – сказала вона після довгої паузи. – І… за можливість нової роботи. Це багато значить.
Олексій полегшено видихнув.

– Я лише хочу, щоб ви не думали про сьогоднішній ранок як про щось, пов’язане з вами персонально. Це не про вас. Це — про мої давні рішення, які досі мають наслідки.

Аліна підвелася.

– Я все зрозуміла.

Він теж встав.

– Якщо колись знадобиться рекомендація чи підтримка – звертайтеся. Ви справді талановита фахівчиня.

Вона кивнула і залишила кафе. На вулиці було тихо. Холодне повітря освіжило думки.

Наступного тижня Аліна поїхала до нового міста. Компанія, з якою її познайомив Олексій, виявилася сучасною, амбітною, з прозорими правилами роботи. Їй одразу запропонували достойну посаду.

Вона працювала багато, вибудовувала нове життя. І все частіше ловила себе на думці, що те звільнення було не провалом, а відправною точкою.