Вона сказала це так спокійно, ніби просила винести сміття.

— Ти маєш з’їхати сьогодні. Кілька годин тобі вистачить.

Андрій стояв посеред кухні, тримаючись рукою за спинку стільця, бо раптом перестав відчувати ноги. У вухах шуміло, перед очима пливли дрібні плями, а в голові крутилася лише одна думка: це не може бути правдою.

— Що значить… з’їхати? — нарешті видавив він.

Олена навіть не сіла. Вона стояла, тримаючи телефон у руці, ніби весь цей час поспішала на важливішу зустріч.

— Це означає рівно те, що я сказала. Квартира моя. Документи оформлені на мене. Я більше не хочу, щоб ти тут жив.

— У нас же сім’я… — він замовк, не договоривши.

— У нас нічого немає, Андрію. І ніколи не було. Просто було зручно жити разом.

Він дивився на жінку, з якою прожив майже десять років, і не впізнавав її. Струнка, доглянута, у світлому пальті, з ідеальним манікюром — вона виглядала так, ніби щойно зійшла з рекламного плаката. А він — у старій футболці, домашніх штанах і капцях, які давно втратили форму.

— А Мілана? — тихо спитав він.

Олена на секунду відвела погляд.

— Вона не твоя.

Ці три слова подіяли сильніше, ніж будь-який крик.

— Як… не моя?

— Її батько — Сергій Павлович. Ми давно разом. Просто не могли говорити про це відкрито. Тепер можемо, він розходиться з дружиною і ми будемо жити разом. Як справжня сім’я.

Він мовчав. Усі слова, які могли б вирватися, застрягли десь у грудях.

— Ти маєш кілька годин, — повторила вона. — Я не хочу сцен.

Коли за нею зачинилися двері, Андрій ще довго стояв нерухомо. Він хотів включити опалення, але зрозумів, що в хаті й так жарко, просто йому холодно, пронизливо холодно.

Колись він приїхав до столиці з валізою, у якій було більше надій, ніж речей. Його рідне містечко було маленьке, затишне, з низькими будинками й знайомими обличчями. Батьки благали його не їхати.

— Сину, тут у тебе дім, — казала мати. — Тут усе своє. Вивчишся, одружишся, діти бігатимуть двором.

— Мамо, тут немає перспектив, — уперто відповідав він. — Я не хочу все життя прожити на одному місці.
Батько мовчав довго, а потім сказав жорстко:

— Якщо поїдеш — назад дороги не буде. Я не тримаю, але й не прийму.

Андрій тоді лише посміхнувся. Йому здавалося, що його поважні батьки просто бояться змін.

У столиці було складно. Гуртожитки, зйомні кімнати, підробітки, нічні зміни. Саме там, на останньому курсі університету, він і познайомився з Оленою.

Вона була амбітна, різка, цілеспрямована. Говорила прямо, мріяла про кар’єру, гроші, статус. Вони були схожі в одному — обоє самі за себе. Без підтримки, без “золотих” родичів.

Спочатку вони просто зняли квартиру разом — так було дешевше. Потім почали вечеряти разом, ділитися проблемами, допомагати одне одному. І якось непомітно стали парою.

Весілля було скромне. Розпис, кілька друзів, невеликий ресторан. Андрій був щасливий. Йому здавалося, що вони разом здолають все.

Коли Олена втратила роботу, він узяв усе на себе. Працював більше, економив, але намагався, щоб у їхньому житті нічого не змінилося. Квіти в день зарплати, улюблений торт, вихідні разом.

Андрій говорив про дітей, але Олена була проти.

– З твоєю зарплатою ти хочеш завести дітей?, – вона розсміялася йому в очі.

Андрій відреагував по-своєму: кинувся більше заробляти. Хотів їй довести, що з ним можна мати родину.

Але згодом Олена знайшла нову роботу. І не просто роботу — кар’єру.

Вона швидко пішла вгору, заробляла більше, ніж він будь-коли міг. Коли пішла розмова про купівлю квартири, то вона сказала наступне:

– Я плачу за квартиру, а ти оплачуєш все інше. Справедливо, що квартира буде на мені.

Він не заперечував. Це ж справедливо, як він назбирає на квартиру, то й собі купить.

Вона купила гарну квартиру і дуже швидко її виплатила, буквально за рік. Він так тішився, а далі знову щастя – Оленка при надії!

Коли у них з’явилася Мілана, Андрій уперше відчув себе по-справжньому потрібним. Саме він був із дитиною. Сам чув перші слова, бачив перші кроки, ночами не спав.

Олена повернулася до роботи майже одразу.

— Моя зарплата більша і кар’єра важливіша, — сказала вона. — Ти впораєшся.

І він впорався.

Три роки його життя пройшли між кухнею, дитячим майданчиком і лікарнями. Він звик до іншого ритму, до тиші вдень і втоми ввечері. Але не скаржився.

А потім усе закінчилося за один вечір.

Вийшовши з дому з валізою, Андрій не знав, куди йти. Грошей було мало. Роботи — не було. Батьків — теж.

Він зайшов у маленьке кафе просто щоб зігрітися. І там його впізнав колишній керівник — Ігор Степанович.

— Андрію? — здивувався той. — Що ти тут?

Розмова затягнулася. Андрій говорив уривками, без подробиць. Ігор слухав уважно.

— Повертайся, — нарешті сказав він. — Мені потрібна людина. Надійна.

Це був шанс. Єдиний.

Минуло кілька місяців. Андрій орендував квартиру, купив уживане авто, повернувся до роботи. Він знову почав відчувати ґрунт під ногами.

Про Олену він намагався не думати.

Аж поки одного дня Ігор Степанович не сказав:

— Знаєш, я бачив Сергія Павловича.

— Мене це не цікавить.

— А дарма. У нього все розвалилося. Фірма не його. Дружина вигнала. А твоя колишня теж його без грошей не прийняла… Тож скоро може тобі телефонувати, проситися назад.

Андрій мовчки допив каву.

— Пізно, — спокійно відповів Андрій. — У мене тепер є розум і я більше не повірю в її казочки.

Він знав: назад дороги немає. І вперше за довгий час це його не лякало.