– Пані Галю, візьміть нашого тата до себе і будете разом віку доживати…

Сусіда мого, Тараса, отак мені на старості літ сватають! А я його й на дух не переношу – яке за молодості було, що слова доброго про нього не скажеш, то й тепер не змінився. А я добре знаю, бо я з ним сусідую!

Я застала колгосп вже наприкінці, але встигли мені кровці попити трудодні та норми, а найбільше допікав якраз Тарас, який був бригадиром і на коні обскакував поля, щоб боже борони, хто не взяв з поля ні морквини, ні бурячка.

Бувало, що перекину тачку та притрушу бадиллям, а ввечері піду і привезу, як вже той на ранок каже:

– Бачив я, що ти свині сікла буряки, а з городу не рвала, то де взяла?

Отакий був. Принциповий.

То якби не його жінка Марина, то я б паркан аж до неба чоловікові злагодити наказала. Марина була дуже добра людина і лагідна, така знаєте, що коло неї душа відпочиває.

Прийду бувало така стомлена з роботи, що ноги аж гудуть, не хочу вже й господарку обходити. А вона прийде та принесе чи молока квасного чи узвару і каже:

– Ану, Галю, попий, бо бачу, що ледве лізеш з поля, а моє молочко враз освіжає.

Добре ми з Мариною зналися і вона не раз чоловікові зуби заговорювала, щоб мене прикрити.

І я їй помагала, як бачу, що треба і дітей своїх вчила:

– Ану побігли Марині гусей пригнати. Ану побігли сіно згребти, бо он яка хмара. Ану побігли віднесли білого наливу, най пробує, у них ще нема.

І тільки отой Тарас стояв мов хмара над нами. Але ми що: похихотіли і забули.

Але знаєте, що чоловік з таким характером як не їсть поїдом когось, то береться до родини. Отак і з ним було: лиш втратив роботу, то одразу взявся до родини, та виговорює їм, хто скільки чого бере, а нічого взамін не дає.

Не знаю, як вона такого чоловіка терпіла, але знала, що то буде не довго. Лиш дітей на ноги поставила

Марина і заслабла.

Отепер Тарас і побачив, хто його хату та господарку тримав!

А ми з моїй Петром газдуємо і лиш сміємося, що у того на городі ні орано, ні саджено, кропивою Маринин садок заріс, аж мені неприємно на то дивитися.

На такі статки ніхто з молодиць не йшов, хоч Тарасу було трохи за п’ятдесят, бо кожна знала, чим то він пахне.

А одного дня приснилася мені Марина, така сумна-сімна сидить під своєю вишнею і нічого мені не каже. я прокинулася, а сон з голови не йде, бо заріс її сад, а вишню скоро Тарас зрубає, бо нема чим палити в хаті.

Поговорила я з чоловіком.

– Петре, не шкода мені Тараса, але шкода мені, що Маринина праця отак пропадає. Ти б з ним якось поговорив, що ми б косили у нього чи що? А натомість, хай приходить до нас їсти.

Вже Петро мені розказував, що той впирався та гонорився, але потроху-потроху і вже ми й город Маринин обробляємо і Тарас почав приходити до тями.

Діти як приїхали і побачили, що мамин сад знову такий, як був, то прийшли до мене і слізно дякували:

– Тітко Галю, нам найбільше та вишня боліла, – казали мені.

– І мені боліла, діточки мої, – каже, але про те, що мама снилася мовчу, щоб не додавати більше жалю.

А тепер не стало мого Петра, лиш трохи за сімдесят було.

То й почалося оце «сватання», мовляв, Тарас і так до мене ходить їсти, то чого разом не жити, якщо ми разом господарюємо. Та мені вже ні тої господарки не хочеться, ні того городу, бо роки вже не ті. То чого я маю зараз брати собі на голову клопіт та того Тараса задурно годувати? Бо він мені хто? І не розумію, до чого тут милосердя? Треба було за молоду бути до інших милосердним, а то тепер вимагає такого.

Фото Ярослава Романюка