Мою бабусю звали Анною і на її долю випали тяжкі роки та така ж бідність. Але вона ніколи не сварилася, розумієте?
Я ніколи не чула від неї лихого слова не лише на нас, родину, але й на когось іншого.
Вона вміла розрадити і допомогти, але ніколи нашкодити. Пам’ятаю, як вона приймала в себе жінок, які мали рожі і вміла їх заговорювати. І ніколи за свою роботу не брала грошей, бо казала, що вона нічого не робить, а лише щира молитва.
Якось малою я знайшла такий широкий бабусин перстень і спитала її, чому вона його не носить:
– Подивися, на який палець я його маю одягнути, – показала мені свою руку бабуся.
Її рука була деформована ще в дитинстві. Вона малою дівчинкою працювала в одній родині. Де їй дали завдання на корбі посікти січку. Чи з необережності, чи вона просто не знала, як сікти, але її руку зятягнуло всередину. Спочатку переляканий господар обіцявся, що буде її забезпечувати до старості, але цього не сталося. Рука неправильно зрослася і бабуся мала плоскі пальці на правій руці.
Ніякий перстень не ліз їй на пальці, а їй дуже хотілося показати всім персня на своєму пальці:
– Я вже була стара дівка. О, дитино, то навіть тепер в двадцять вісім кажуть, що вже засиділася, а тоді я вже не мала жодного шансу.
Їй трапився такий само працьовитий хлопець, як і вона та вони почали разом жити та газдувати.
– О, ми мали коня, то ми вже були газди! Як я свою хатку любила – білила її перед кожними великими святами, мазала долівку. Василь сам вистругав колиску для твоєї мами і ми були найщасливішими в світі.
А потім Василя забрали нквдисти, сказали, що він возив їжу в ліс, тому дали 20 років таборів.
– І вже було по всьому. Все нам забрали: коня, поле, одяг мій та його. Я лишилася з твоєю мамою в порожній хаті сама одна. І не було нікого аби мені поміг, бо наколо була така бідота, що неможливо то все описати.
Дідусь так і не вернувся з табору, хоч його відпустили через десять років додому.
– Не міг він тут жити, роботи не було, та й чужі ми вже стали, а там він знайшов собі іншу родину, але вернувся до нас. Пожив тут трохи, а далі поїхав на заробітки і так й пропав.
Отак її весільна обручка й стала непотрібною – ні на палець одягнути, ні причини це зробити. Адже й не вдова і вже не жінка.
Отак їй життя і минуло в єдиній радості – доньці та нас, онуках.
Але я не бачила лагідніших рук в своєму житті, бо мама нас не дуже й голубила – все не було коли, а от бабуся.
Як вона мені розчісувала та заплітала коси кожного ранку в школу, коли було стільки роботи: і корову зранку обійти, їсти зварити, але вона садила мене на стільчик і казала:
– Як будемо нині плести? В дрібушки чи в дві коси?
– В дрібушки…
І вона тими скривленими зшерхлими пальцями заплітала такі гарні пасма, що дотепер мені згадують мої близькі, які у мене були коси і як бабуся їх любила.
Бабусі давно не стало, але я все ще тримаю її обручку в своїй шкатулці. Інколи беру в руки, коли на душі шкребе і хочеться на всіх вигавкатися, і згадую її спокійний голос і тверду мову, ніби вона й зараз гладить мене по голові і я впевнена, що все у мене буде якнайкраще, все вдасться, а все інше – не важливо, всі труднощі скоро зникнуть і все у мене буде добре.
Фото Ярослава Романюка.