– Я говорила Богданчикові, щоб не брав тебе заміж. стільки років моя дитина в такому живе, що й ворогові не побажаєш!

Я тільки міцно зціплювала уста, щоб нічого зайвого не бовкнути матері коханого чоловіка. Але цього року я їй віддячила за все сторицею!

Наближався день народження Богдана, сорок п’ять років, я бігала як не з шваброю, то з пакетами, хотіла вразити свекруху новими рецептами страв аби в ній вони застрягли і не вилітали слова про пересмажене, недосолене, недоварене…

Останнім часом клопоти на мене напосідали з усіх сторін: то діти поступали, то на роботі завал, то пральна машина зламалася, то ніготь…

Голова йшла обертом від усього навколо, тому про чоловіка я тільки думала в тому плані, щоб нагодувати і не забути за його ювілей.

Вирішили справляти вдома, бо з такими цінами, а ще з тими вимогами, що дайте офіціанту десять відсотків від замовлення, а як ви порядна людина, то й усі тридцять. І то з таким приписом: на ваш розсуд.

Я так до подруги прийшла на день народження і як таке в чеку побачила, то мало там не впала. Мало того, що ціни грандіозні, то ще й офіціанти теж?

І то таке чи не в усіх закладах.

А в мене з зарплатою не густо, чоловік теж останнім часом мало приносить, а дітей на що вчити? Так, що ювілей чоловіка був велетенською дірою в сімейному бюджеті.

І ось настав час свята, стіл накритий, в хаті прибрано, їсти наварено, вже в двері дзвонять перші гості.

Я усміхнулася аби свекруху, а я була певна, що то вона так рано, засліпило від моєї гостинності і господарності.

Але на порозі стояла якась дівчина.

– А Богдан Петрович тут живе?

– Так, а ви його колега?

– Можна й так сказати. Одним словом я до вас.

– Та прошу, але ви трохи рано.

– Чого ж рано? Я б сказала пізно, бо у мене через сім місяців дитина буде.

– Вітаю, – я й далі нічого не розуміла,- а ви чого з валізою?

Дівчина й справді тягла за собою велетенську валізу.

– Я жити тут буду, чи Богдан думає, що як телефон відключив, то я його не знайду? Не дивіться на мене так чи дивіться, мені все одно, але жити мені нема де, тому я буду жити у вас.

У мене в голові жодної думки, навіть приблизної, що це все таке, чи якийсь розіграш?

Як тут свекруха на порозі:

– А що це в квартирі за запах? Невже так важко включати витяжку, коли готуєш? Вікна відкрий, в решті-решт!

Як мій син з тобою тільки живе…

Свекруха бурчала і зазирала в кожен кут.

– А Богданчик де?

– Пішов в магазин, – кажу.

– Дитина має в такий день в магазин іти? Ось ти вся така господиня! Не могла купити заздалегідь все аби дитину не турбувати?

– Марто Василівно, нарешті ваші мрія здійсниться, бо ви бачите перед собою свою майбутню невістку.

Я показала рукою на дівчину. В свекрухи не лише рот, але й очі округлилися.

– Що? Та їй скільки?

– Каже, що ще сім місяців і ви матимете онука.

– Що? Богдане!, – звернулася вона до чоловіка, що зайшов якраз з пакетом, – ти що таке зробив?

– Аліно?

– Так, любий. Не чекав? Я не знаю, що ти маєш робити, але мені нема де жити, а ти трубку не береш, от і прийшла з тобою все обговорити.

Ну, а далі вже була моя черга дивувати гостей, бо я всіх виставила за двері. Свекруху було особливо приємно.

Глянула на святковий стіл і втішилася, що можна місяць не готувати їсти, почала все складати в морозильну камеру. Далі зібрала речі чоловіка і виставила за поріг. Потім покликала слюсаря, щоб змінив замки.

Свекруха мені проходу не давала, просила подумати про себе та прийняти назад чоловіка, бо він тільки разочок оступився.

– Марто Василівно, я ніколи не була така щаслива за все наше сімейне життя. І все це припинити, бо ви сказали? Цього не буде. Прощавайте.

Я б могла сказати, що завела кота і щаслива, але я завела павука і щаслива від того, що ніхто не приходить і не каже мені про павутину та пил. Щастя неймовірне, але, думаю, тут мене не всі зрозуміють. Чи не так?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота