Моя мама так мене виховала, що не можна брати чуже – ні яблука з дерева, ні чужого хлопця.

– Дитино, у тебе все має бути своє і ти не маєш ні за чим чужим зазирати, – говорила вона мені.

Тому у нас в садку були і груші, і великі мов кулаки сливи, і яблука, була полуниця та аґрус, порічки і смородина… Мама моя дуже любила рослини і я не раз чула. Коли вона вговорювала якусь рослинку відновитися: «Ти чого так засумувала? Я тобі водички даю, попий трохи і живи…».

Тож, коли Ігор обрав Світлану, моє серце було навіки розбите. Я все не могла зрозуміти, чим вона його так зачепила, я ж вважала себе кращою за неї…

Я доволі замкнута людина і свої секрети нікому не довіряю, хіба подушці, тому Світлана й не здогадувалася, що я люблю Ігоря.

Тож, вона мене взяла в дружки і я спостерігала, як вони обоє засвідчують перед Богом і людьми любити один одного до кінця своїх днів.

Щоб серце моє так мені не боліло, я поїхала в місто і там залишилася жити й працювати. Приїздила рідко, але завжди Світлана приходила до мене, щоб відвідати. Я бачила її й пузатою, й з малюком, далі з двома…

Вона виливала всі свої жалі, які бувають в кожної жінки – вона стомлюється, а чоловік лише свою роботу пильнує, а далі…

В якийсь момент, я зрозуміла, що можу їй сказати якусь безглузду пораду і Ігор її покине, тоді у мене буде шанс…

Але ж мама вчила…

Моє життя не влаштовувалася, а скоро Світлана перестала приходити до мене з дітьми:

– Що ті лобуряки хочуть мами? Вони вже за дівчатами дивляться!

Я аж тоді зрозуміла, що шансів у мене стати мамою все менше і менше – її діти скоро дорослі, а в мене нікого нема.

Своє 40-річя я відзначала в місті, запросила родину, батьків і близьких подруг. Світлана прийшла з чоловіком і я знову відчула себе тією закоханою дівчинкою, яка навіки втратила коханого.

Ігор не дарував мені ні поглядів, ні знаків уваги – просто гість.

Але Світлана вела себе доволі напружено, вона виглядала стомленою і зізналася мені, що захворіла, але чоловік нічого не знає.

– Вже пізно лікуватися, а я не знаю, як йому сказати…

Більше я її не бачила, хоч ми жваво переписувалися, бо я наполягала на тому, щоб вона сказала рідним і щоб вони морально підготувалися до цього.

Далі ми Світлану ховали…

Не приховаю, що я знову почала думати за Ігоря як за майбутнього чоловіка, але не насмілилася зробити перший крок.

Пройшло доволі багато часу, коли він сам мені написав повідомлення, хоч ми й були в друзях, але обмінювалися привітаннями на день народження і все.

Він написав, що хоче видалити Світланину сторінку і зайшов в її повідомлення і натрапив на нашу переписку. Він сказав, що читав набагато далі, ніж останні повідомлення і навіть спромігся на жарт:

– Ніколи не думав, що моя жінка буде з кимось обговорювати мої проблеми, так би мовити. До речі, та мазь мені допомогла, я й досі нею користуюся.

Ми почали переписуватися, я розуміла, що йому просто нема з ким поговорити, бо родичі радили вже шукати дружину, а діти були категорично проти того аби тато приводив в дім мачуху.

Якось я поверталася додому і мені зателефонував невідомий номер. Це був Ігор і він сказав, що в місті і в моєму районі, просив зустрітися.

Що творилося в моїй голові – не передати, то мама зі своїми повчаннями, то обличчя Світлани… Всі промиготіли, лиш моєї думки не було, я просто плила за течією. Подумала, раз я не можу твердо щось вирішити – хай буде як буде.

Ми зустрілися і потім зустрічалися ще і ще. Я чітко знала, що він в мені просто шукає розраду, але я була рада й тому.

На свої місця все поставив час – його діти підросли і скоро їм став тато не потрібний, а моїй однорічній донечці дуже навіть потрібний. Ми живемо у мене і я неймовірно щаслива. Інколи находить на мене, що чоловік мене не любить, але я дивлюся на свою доню і думаю, що він дав мені більше, ніж міг. А, може, й любить або полюбить?

Фото Ярослава Романюка