Я сиділа на кухні, чистила картоплю, коли задзвонив телефон. Номер був невідомий. Я витерла руки об фартух і натиснула «відповісти».

— Алло? — сказала я, притиснувши слухавку плечем до вуха.

— Це Тетяна? — Голос був жіночий, якийсь надто напружений, із задишкою.

— Так. А хто це?

— Це Юля.

Я на мить завмерла. Юля. Та сама, через яку мій Артем пів року тому зібрав речі й пішов «шукати справжнє життя».

— Яка саме Юля? — запитала я, хоча серце вже знало відповідь.

— Не треба цих ігор, Тетяно, — різко кинула вона. — Артем у лікарні. У третій міській. Приїжджайте.

— Що сталося? Юлю, почекайте…

— Приїдете — побачите, — відрізала вона і поклала слухавку.

Ми прожили з Артемом дванадцять років. У нас ріс син, Денис. Жили спокійно: вранці розбігалися по роботах, ввечері обговорювали за вечерею, що купити в суботу. Звичайна рутина, яка здавалася мені є у всіх родинах після стількох років. А потім з’явилася вона. Артем спочатку став затримуватися, потім ховав телефон, а одного вечора просто сказав: «Тетяно, я закохався. Мені здається, я тільки зараз почав дихати».

Я не кричала. Не сперечалася. Просто відкрила шафу і витягла його велику синю сумку.

— Дихай, — сказала я тоді. — Тільки роби це за межами цієї квартири.

І ось тепер цей дзвінок. Я швидко взулася, накинула куртку і поїхала. В лікарняному коридорі було тихо, пахло хлоркою. Юля стояла біля вікна, нервово крутила в руках ключі. Побачивши мене, вона навіть не привіталася.

— Ну, де він? — запитала я.

— В інтенсивній терапії. На будівництві балка зірвалася. Він там щось перевіряв без каски… коротше, хребет.

— До нього можна?

— Лікар сказав, що зараз нікого не пустять. Тетяно, послухай мене…

Вона підійшла ближче. Очі в неї були сухі, але якісь злі.

— Я з хірургом говорила. Він каже, що Артем, швидше за все, не ходитиме. Розумієте? Це інвалідний візок. Це катетери, масажі.

— Я розумію, — тихо відповіла я.

— Так от, я не підписувалася на роль медсестри. Мені двадцять п’ять, я хочу жити, подорожувати, а не тягати на собі дорослого мужика. Ви дружина, у вас дитина. Це ваша відповідальність. Я йду. Більше не дзвоніть мені й Артему не кажіть, де я.

Вона розвернулася і швидким кроком пішла до виходу. Я дивилася їй у спину, і мені здалося, що я дивлюся якесь погане кіно.

Наступні два тижні я проводила в лікарні. Вдень працювала, забирала Дениса зі школи, везла його до моєї мами, а вечорами й ночами сиділа на незручному стільці біля ліжка Артема. Він довго не приходив до тями. А коли нарешті розплющив очі, перше, що він прошепотів, було:

— Юля?

Я поправила йому ковдру.

— Це я, Артеме. Таня.

Він дивився на мене каламутним поглядом.

— Де вона? Вона була тут?

— Була, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Вона повідомила мені про все. Потім поїхала. Каже, що в неї термінові справи.

— Зрозуміло, — він закрив очі. — Дякую, що прийшла.

Я не стала казати йому правду тоді. Він і так був розбитий — буквально і морально. Лікарі робили прогнози один гірший за інший. Казали, що чуда не буде.

Минув час. Артем почав потроху сідати в ліжку. Одного вечора він довго дивився в екран свого телефону, а потім відклав його і повернувся до мене.

— Вона заблокувала мій номер, так?

Я мовчала.

— Таня, не мовчи. Вона сказала тобі, що не повернеться?

— Сказала, — тихо відповіла я.

Він відвернувся до стіни. Плечі його здригалися. Мені було його шкода, попри все те, що він зробив.

— Пробач мені, — почула я його приглушений голос. — Я такий дурень. Я все зруйнував.

— Зараз не час про це думати, Артеме. Тобі треба на ноги ставати. Денис питає про тебе щодня.

Почалися довгі місяці реабілітації. Я шукала кращих масажистів, возила його в басейн, допомагала робити перші кроки в спеціальних корсетах. Ми знову вчилися жити разом. Тільки тепер у нас не було романтики — були вправи, дієти і спільне мовчання про минуле.

Через півтора року Артем почав ходити. Спочатку з паличкою, потім самостійно, хоч і трохи накульгуючи. Він повернувся на роботу. Здавалося, все налагодилося. Я почала вірити, що це випробування насправді нас врятувало.

Ми стали ближчими, ніж були раніше.

Наближалася наша річниця — п’ятнадцять років. Я запекла м’ясо, купила пляшку, торт, гарну сукню. Чекала його о сьомій. О восьмій він не прийшов. О дев’ятій телефон був поза зоною.

Він повернувся за північ. Від нього пахло якимись солодкими жіночими парфумами. Він пройшов у кухню, сів на стілець, не знімаючи куртки.

— Де ти був? — запитала я, відчуваючи, як усередині все кам’яніє.

— Я бачився з Юлею, — прямо сказав він, дивлячись мені в очі.

— З Юлею? Тією самою, яка тебе кинула в лікарні?

— Вона написала, що шкодує. Що злякалася тоді. Таня, я не можу без неї. Я намагався, чесно. Ти свята жінка, ти мене витягла, але серцю не накажеш.

Я відчула таку втому, що в мене навіть не було сил на злість.

— Збирай речі, Артеме. Цього разу пакувати їх я не буду. Сам впораєшся.

Він пішов тієї ж ночі.

Я жила сама майже два роки. Денис закінчував школу, готувався до вступу в коледж. Я почала звикти до того, що на кухні тільки одна чашка. Навіть почала отримувати від цього задоволення. Аж поки одного вечора у двері не подзвонили.

Я подивилася у вічко. Це був Артем. Він стояв із якоюсь пошарпаною сумкою, виглядав постарілим, змарнілим. Я відчинила.

— Привіт, — сказав він.

— Привіт.

— Можна зайти?

Я відступила, пропускаючи його в коридор. Він пройшов у вітальню, сів на диван, на своє старе місце.

— Знову не зрослося? — запитала я, стоячи в дверях.

— Вона знайшла іншого. Молодшого, успішнішого. Я для неї — просто епізод. А ти… ти завжди була справжньою.

Він опустив голову.

— Я знаю, що я телепень. Знаю, що не заслуговую навіть на те, щоб ти зі мною розмовляла. Але мені нікуди йти, Таню. І я… я зрозумів, що тільки тут мій дім…

Я дивилася на нього і не відчувала тієї старої образи. Мені було вже за сорок. Попереду — спокійна старість, весілля сина, онуки. Я розуміла, що Артем — це людина, яку я знаю до останньої клітинки. Він слабкий, він егоїстичний, але він батько мого сина.

— Денис скоро приїде, — сказала я. — Йому подобається бути студентом.

— Він зі мною не спілкується, — зітхнув Артем. — Навіть на повідомлення не відповідає.

— Бо він виріс. Він бачив усе.

Артем підвівся і підійшов до мене.

— Пробач мені ще раз. Останній. Я нікуди більше не піду. Мені вже не треба «відпочити» десь на стороні. Я хочу просто бути вдома.

Я подивилася на нього. Його волосся стало зовсім сивим на скронях. Я подумала про те, що нам обом уже по сорок. Куди він піде? Знову в порожнечу? А я? Чи хочу я починати щось нове з кимось чужим?

Я згадала, як ми вчили його ходити. Як я тримала його за руку, коли він робив перші кроки по лікарняному коридору.

— Роздягайся, — сказала я. — Йди мий руки. Вечеря на плиті.

Він завмер, не вірячи своїм вухам.

— Ти… ти серйозно?

— Серйозно. Тільки сумку постав у кутку. І завтра поговориш із сином. Він має право знати, що ти повернувся.

Він пішов у ванну, а я повернулася на кухню. Налила йому тарілку борщу. Поставила хліб. Мені здалося, що в цьому є якась неминучість. Ми занадто багато прожили разом, щоб так просто розірвати цей зв’язок. Я вірила, що тепер він справді не піде. Не тому, що дуже любить мене, а тому, що він теж втомився. У сорок років стабільність стає дорожчою за пристрасть.

А ви б змогли так? Пробачити, знаючи, що людина вже двічі зраджувала вас у найважчі хвилини? Можливо, це не любов, а просто звичка чи страх самотності. Або ж це і є та сама справжня відданість, яка не має меж?