– Які дві тисячі, – я аж зблідла.

– Як які? Та вона вже в усіх магазинах і на машинах боргує, а потім в хаті ховається, коли ми до неї йдемо за грошима.

Я заплатила за покупки і сказала, що спитаю в неї, що то таке. Так, Сашко женився на дівчині, яку ми не знали, бо вона з сусіднього села. Але ми до дітей не пхалися, хоч мені було одразу видно, що вона одразу вшир пішла, а мій син висох на нитку!

– Дитино, ти чого нічого не їсти чи твоя Ліда не смачно готує, – питала я його.

– Мамо, та мені вся голова в клопотах, яка тут може бути їда?

Я дитину свою розуміла, бо взяв на себе роль бригадира і за все відповідає. А грошей треба, бо почали будувати хату, як тут вже Ліда вирішила припечатати шлюб дитиною.

Ну таке, онукам ми раді, звичайно. Але могла ще рік з цим почекати, бо з мого сина вже почали портки спадати! Одяг, в якому він ще кавалєрував тепер висить на ньому.

А та не спинилася і вже й другого сина на світ привела! Ми тоді з чоловіком взялися їм помагати, бо Ліда ніде не працює, а лиш мій Сашко по роботах та заробітках. Лиш приїде на тиждень чи два і далі назад на роботу, а та он що виробляє – гроші його тринькає направо і наліво!

Я не полінувалася і пройшлася по магазинах в селі, їх у нас чотири, і ще машини тричі в тиждень їздять. Загалом, Ліда вже була винна за все двадцять тисяч і то лиш на продукти!

А потім мене сусідка зустріла і каже, що пішла вона в магазин гардини замовляти і щось їй там не вистачало і вона каже, що не має зараз всієї суми. А продавчиня й каже:

– Та ви мені донесіть. Я, коли бачу, що людині не стає двісті чи триста гривень, то так даю, а потім мені людина доносить.

– Та я так не можу, – каже сусідка, – Я тоді вам лишаю свою адресу чи сережки дам у заставу.

Але та жінка не захотіла такого, а коли глянула на папірчик і побачила назву села, то й каже:

– А у мене така он жінка заборгувала на тисячу за штори. Ви такої часом не знаєте?

– Маріє! За описом, то твоя невістка! Я тобі кажу!

Мені аж в очах потемніло! Та як вона сміє нас так перед людьми чорнити?! Та ми були порядними людьми! Та я десять копійок пам’ятала, що маю віддати, а тут жінка тисячами розкидає!

Син як приїхав, то я все йому розказала, бо я бачу, що моя дитина на мівіні живе, а та на ковбасах і міри не знає!

Я знаю лише, що він її попередив, що то вона останній раз таке робить, як його дружина, бо піде до матері, а хату він пустить за вітром, бо не дасть їй ні копійки, а синів забере до нас.

Я не знаю чи вона зрозуміла, що син те все казав цілком серйозно чи ні. Але син залишив нам гроші, що заробив і казав їй видавати по мірі потреби. Проте, вона ще до нас не приходила за грошима і не знаю, як живе, бо Сашко сказав, як ще магазини будуть їй боргувати, то він не віддаватиме гроші.

Я тепер лиш в Бога питаю – за що моїй золотій дитині та така жінка попалася? То за його добре серце чи що? Чого в інших жінки як жінки, все знають та господарюють, а в цієї все крізь пальці.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота