Я машинально кинула поглядом на поштову скриньку, нічого доброго, крім платіжок я не чекала, але побачене заставило мене остовпіти.

Лист! Дивно… Мені нема кому писати, тим більше отак, по-старому, у паперовому конверті! Справжній, живий лист.

Я подумала, що хтось помилився, тому взяла прочитати ім’я відправника і все поплило перед очима.

Далі пішла вверх на неслухняних ногах, несучи лист на витягнутій руці, наче звідти щось могло вилізти вкусити.

Я б його не відкривала, але цікавість таки взяла своє – що міг мені написати рідний батько, який мене вигнав з дому двадцять років тому? Це був саме його почерк. Я сподівалася стільки років, що напише мама, але написав він.

Що ж, цікаво почитати. Я ходила колами і не наважувалася відкрити лист, бо чи може він обпекти більше, ніж той батьків вчинок?

Відкрила.

Дрібним, трохи нерівним почерком батько писав, немов вони розлучилися лише вчора. Писав, що вдома все гаразд.

Жодних особливих новин немає. Минулого тижня поставили новий паркан навколо їхнього сільського будинку. Врожай картоплі вже зібрали. Молодший брат Ігор отримав підвищення на роботі. Його донька, племінниця Катерини, готується до вступу у ветеринарну академію.

«Племінниця… – з гіркотою подумала я. – Ясна річ, онука, гідна гордості. А про мою дитину ні слова».

Пішла на кухню і включила чайник, далі підпалила листа і дивилася, як він поволі тліє, як тліли в мені спогади всі ці роки.

Я не знала, чому батьки мене не любили. Просто відчувала. Як я не намагалася заслужити хоча б похвалу чи лагідний погляд, нічого не виходило.

Начебто і вчилася старанно, і допомагала по господарству, і намагалася бути незамінною. Але ні: вони любили і хвалили лише молодшого брата Ігоря. Тільки ним пишалися, тільки на нього покладали надії.

– Нічого толкового з неї не вийде, – вголос казав батько матері, дивлячись на мене, – Хоч би заміж швидко вийшла. А не сиділа на нашій шиї.

Я мріяла вийти заміж, мріяла попасти в те «заміж» аби ніколи більше не жити з батьками. Я не чекала, коли кавалер мене помітить, а сама вирішувала з ким зав’язувати стосунки.

Сергій був старшим за мене, мені так лестило, що він вже дорослий, отже, готовий до подружнього життя.

А той швидко зрозумів, що я – дівчина, спрагла любові і ніжності, а значить, покірна.

Так і сталося…

Я не одразу зрозуміла, що зі мною. Треба було розповісти батькам, але я мовчала, намагаючись приховати зміни, доки це стало неможливо.

Нарешті мама все помітила, крику було…

На її лемент до кімнати прийшов батько. Я не знала, чого чекати, але він лише сказав:

– Годі! Я завжди знав, що ти так і буде, і сорому ти мені принесеш багато. Збирай свої речі і не смій з’являтися мені на очі! Тут тобі більше місця немає!

– Куди вона піде? – спробувала заступитися мати. – На що житиме? Ти хоч розумієш?!

– Дай їй грошей, які я відклав і хай іде на всі чотири сторони. У мене більше немає дочки.

Отак я вийшла з рідного дому з клітчастою сумкою і батьковими грошима. Сіла на автобус і поїхала в місто, а там сиділа на вокзалі, доки той не спорожнів.

Люди бігли заклопотані у своїх справах, бігли додому, а я не знала, куди йти.

Повз мене кілька разів пройшлася прибиральниця, вона зрозуміла, що я чекаю дитину і підійшла ближче та сказала:

– Ішла б ти, дівчино, додому. Зовсім холодно. Не можна у твоєму стані застуджуватися.

– Нема куди йти, – прошепотіла я, витираючи сльози рукавом куртки.

– Як це? Ти що, сирота?

Я мовчки кивнула.

– Тоді ходімо до мене. Я сама живу, у комунальній квартирі, але маємо сусідку хорошу. Переночуєш, а вранці щось придумаємо.

За кухлем гарячого чаю я розповіла новій знайомій, тітці Олені, свою історію. Та була вражена:

– Як можна?! Рідну дитину вигнати! Та ще й при надії! Ну, нічого… Ти не хвилюйся. Влаштую тебе до нас у ЖКГ, потрібна помічниця двірника. Ти ж любиш чистоту? Поки що на випробувальний термін, а там видно буде. Може, кімнату в гуртожитку випросимо. Не журись! А батьки твої ще прийдуть, попросять пробачення. Ось побачиш…

Ось так я почала своє нове життя: прибирала двори, поки могла, тітка Олена мені помагала, далі дали дитина на світ з’явилася.

Заміж так і не вийшла, з двірничок пішла на базар продавати, а життя минуло мене стороною, наче збоку на себе дивилася, що могла б щось мати більше, але не скочу вище голови.

За ці роки ні разу не написала батькам чи подзвонила, як і вони мені.

То й не треба минуле ворушити.

Так я собі постановила, але через кілька тижнів знову прийшов лист.

Батько писав, що продав старий будинок, переїхав до Ігоря, і тепер має велику суму грошей. Він хоче поділити її між нами порівну. Просив приїхати, забрати свою частину.

“З чого б це? Дуже дивно…, – подумала я, – не потрібні мені їхні гроші. Нехай Ігорю і його доньці віддасть…»

Я вирішила відписати, але коротко аби вони й не знали, як мені їхнє рішення душу вивертає.

«Віддайте все онучці, а мене більше не турбуйте»

За тиждень надійшов ще один лист.

Батько писав, що у онучки є батьки, от нехай вони про неї і дбають. «А ти, Катю, приїдь, забери гроші. Ти все-таки наша дочка. Так буде справедливо».

У конверті лежав ще один, акуратно складений, листок, то був мамин почерк.

«Катю, приїжджай. І сина привези, ми хочемо познайомитися, скільки того віку, щоб за минуле триматися.

Тато всі ці роки не міг заспокоїтися і ці гроші – то його вибачення. Візьми їх, так він зрозуміє, що ти нам пробачила.
Чекаємо тебе, донечко».

Прочитавши ці рядки, я заплакала. Чи то від болю минулих образ, чи то від несподіваної радості… Ще не знаю