Я б могла сказати, що повірила, ніби свекруха випадково зайшла в наш весільний номер. Так хотіла відпочити, що не бачила ні пелюсток троянд, розсипаних по ліжку, ні серденька з рушників, ні навіть напису “Молодята” на дверях. Могла б повірити, адже вона вже не молода, та й перехвилювалася, бо Максим їде зі мною в іншу область. Але це все почалося не тоді. Я вважаю, що як тільки Максим переступив поріг рідного дому, все й змінилося для нас.

Наше знайомство почалося романтично, як у кіно. Ми познайомилися з Максимом на навчанні – він вивчав програмування, а я дизайн. Перша зустріч була в кафе біля університету: я розлила каву на його ноутбук, він засміявся замість того, щоб розсердитися, а на ті гроші, що я дала йому на ремонт ноутбука, він пригостив мене обідом і купив квіти, проводжаючи в гуртожиток..

Він був на випускному курсі, підробляв у вільний час в магазині, жив на орендованій квартирі. Я переїхала до нього, не хотіла втрачати ні хвилини від нашого щастя, адже ми й так надовго розлучалися на парах. Так, не хотіла відходити від кохання всього мого життя й на крок.

Ми мало говорили про своїх батьків. У нас були інші теми для розмов. Сказав коротко: “Я – єдиний син. Мама – вчителька в школі, тато – механік на заводі».

Те саме знав і про моїх знав він, ми не планували їхати один до одного в гості на знайомство з батьками, адже то різні кінці країни, та й ми творили своє доросле життя в цьому місті.

І так сталося, що я зрозуміла, що чекаю нове життя.

“Треба знайомитися з батьками”, – сказав Максим, і в його голосі я вперше почула нотку невпевненості. Ми поїхали до його рідного містечка, і аж тоді занервувала: що, якщо вони мене не приймуть?

– А як я не сподобаюся твоїм батькам?

– Не переживай, тато у мене дуже добрий. А от мама строга, але вона буде рада, що матиме онука.

Як тільки ми переступили поріг їхнього дому – старого, але затишного будинку з садом, – я відчула, що щось не так.

Свекруха, пані Ольга, зустріла нас на порозі. Вона була високою, стрункою жінкою років 55, з акуратною зачіскою і пронизливим поглядом. “Максимку, синку, нарешті ти вдома!” – вигукнула вона, обіймаючи його так, ніби не бачила сто років. А мене оглянула з голови до ніг, ніби сканувала. “А ти… е-е… Галя?” – запитала вона, хоча Максим тільки що представив мене як Аню. Я посміхнулася, поправила: “Анна”. Вона кивнула, але за весь вечір назвала мене то Валя, то Оля – ніби спеціально плутала.

Максим змінився миттєво. З мого впевненого хлопця він перетворився на маминого слухняного синочка. Вона не командувала – ні, вона наказувала. “Максимку, сідай-но тут, біля мене. А ти, Валю, допоможи на кухні батькові”. Максим не пішов зі мною, не показав, що де стоїть. Якби не допомога свекра, то я би отак безцільно ходила з кухні до вітальні.

За вечерею вона говорила тільки з ним: “Синку, ти ж знаєш, я будую для тебе хату. Щоб ти мав свій куток, не мотався по орендах”. А про весілля, яке ми планували, – ані слова. Коли я наважилася запитати, чи допоможуть вони, вона зітхнула: “Грошей нема, дитино. Все йде на будинок для Максима. Він же єдиний син, треба про нього дбати”.

Тато Максима, пан Василь, сидів мовчки, кивав головою і дивився в тарілку. Він здавався хорошим чоловіком, але підкаблучником – ні слова проти дружини. Того вечора я зрозуміла: це не просто сім’я, це королівство, де свекруха – королева, а Максим – принц, якого не відпустять. Ми розповіли про дитину, і вона оживилася: “Онук! Це добре. Але жити ви будете тут, біля нас. Я допоможу з малим”. Я заперечила: “Ми будемо жити в моїй області, у нас там квартира”.

Вона тільки всміхнулася: “Побачимо, дитино. Побачимо”.

Я до того не чула аби Максим говорив з матір’ю, а тут вона почала телефонувати чи не щодня з довгими розмовами, закінчуючи питанням чи я не втомлюю його своїми капризами.

Він сміявся, але я бачила, як він напружується.

Весілля зробили мої батьки, вони спеціально поїхали в область Максима, зняли кілька міні-готель для святкування, запрошували й свекрів допомогти, але свекруха відповіла: “Не треба великого свята, гроші на вітер”.

На самому святі принесла бутерброди, цілу сумку і роздавала всім:

– Їжте. Не знати, коли той стіл буде з такими церемоніями.

День весілля був прекрасним – друзі, сміх, танці. Але ввечері, коли ми зайшли в номер, прикрашений пелюстками і серцями, – на ліжку спала свекруха. “Ой, вибачте, я помилилася дверима. Так втомилася, хотіла відпочити”.

– Синку, батько перебрав, ти знаєш, як він хропе, я б тут поспала, а Валя хай йде до своїх батьків в номер.

Я стояла, як громом уражена. “Це наш весільний номер!” – прошепотіла я. Максим завагався: “Мамо, але…”. Вона заплакала: “Синку, ти мене виганяєш? Після всього?” І він здався. “Аню, ну хай переночує. Тато справді дуже сильно хропе”.

Я змогла лишень переодягтися та пішла до дружок в номер, не хотіла, щоб батьки знали про цей інцидент.

Після того ми переїхали в іншу область – я наполягла. Робота Максима дозволяла віддалено, а мені допомагатиме мама з дитиною. Квартира своя, ремонт і меблі в ній є. Лиш насолоджуватися подружнім життям.

Свекруха дзвонила: “Синку, як там? А та твоя… Галя?”

А далі приїхала “допомогти”. Валізу вона розпаковувала у нашій спальні, бо у вітальні нема шафи: «Як це одна шафа в квартирі. Якби я знала, що все так плачевно, то вже б тобі позичила, Максиме, грошей».

– Мамо, то стиль такий.

– В наш час це називали іншим словом.

Максим бігав навколо неї, а не біля мене: “Мамо, тобі зручно? Мамо, що приготувати?”. Біля дитини так не крутився, як біля мами.

Свекруха допомагала: купила шафу купе і цілими днями пересувала меблі в нашій квартирі та переставляла речі.

– Як тут мало місця, сину, то ж не твій будинок, де танцювати на кухні можна.

Максим вагався. “Мама має рацію, Аню. Там сад, свіже повітря. І вона допоможе з Артемком”. Я була проти і спитала її прямо, коли вона їде, бо я не можу кожен день починати з того, що шукати дитячі речі по квартирі.

– Ти бачиш, сину, що діється? Матір твою виганяє з хати, бо ти тут ніхто.

Поїхала, але з віддалі питала Максима, як справи, коли дізналася, що я викинула шафу, то сказала:

– Не її і не шкода, й тебе отак викине, як станеш їй не потрібен.

Намагалася говорити з Максимом: “Вона руйнує нашу сім’ю”. Він: “Вона ж любить мене”.

Тоді я зрозуміла: треба діяти. Почала шукати психолога для нас обох. Максим пішов неохоче, але пішов. Там відкрилося все – його дитинство під контролем, страх розчарувати маму, бути відмінником, щоб мама гордилася перед іншими вчителями. Терапія допомогла: Максим почав встановлювати кордони. Перший раз сказав мамі: “Ні, ми не переїжджаємо”. Вона образилася, не дзвонила місяці. Потім нічні дзвінки зі слізьми: “Я ж для тебе жила!”

Але ми витримали. Вона не змінилася повністю, але відступила. Тепер приїжджає рідше, і Максим не дозволяє їй керувати.

У нас міцна родина, думаю, так нас загартувала свекруха, ми пройшли завеликі випробування на початку сімейного життя, легше було покинути Максима і жити спокійно далі біля батьків. Але варто було боротися за те, що Максим має сина і доньку, є на всіх наших щасливих світлинах, а ми на його.