Я свою подругу просто не розумію – вона відверто прибіднюється все життя і, коли у неї щось справді стається хороше, то починає нити: «О, нащо мені цього треба, скоро точно станеться щось погане. Краще б не ставалося хороше, тоді б не було й поганого».

І так все життя!

Наприклад, я їй кажу, що вона заробила п’ятірку з контрольної, а вона незадоволена, бо тепер треба за дорученням вчительки підтягнути Петрика. Знала б вона, що потім за цього Петрика заміж вийде, то я впевнена, що теж була б незадоволена.

Далі вона підросла, але ось таке ниття тільки отримало підґрунтя – вона вирішила чомусь, що після чогось хорошого в її житті, стається обов’язково щось погане, і чим більше хорошого, тим більше поганого.

– Розумієш, у світі є баланс, – казала вона мені, – Якщо життя завжди щасливе, то це не нормально і обов’язково буде потім все лиш погане. І чим більше щастя – тим потім буде більше нещастя!

– Слухай. Що ти вигадуєш, – кажу я їй, – Звичайно, що в житті трапляються і погані речі. Але це не через те, що ти отримала надто багато щастя. А просто таке життя.

Та де там – і чути не хотіла.

А потім вона ще більше впала в забобони, коли у неї з’явилися діти, вона просто слідувала всім тим прикметам аби діти не були зурочені, вони вічно ходили з червоними ниточками і вона просто вимагала аби на дитину казали «тьху-тьху, яке».

Не дивно, що її діти стали просто її копіями і теж вважали, що краще тихше плисти і дальше бути, а коли хтось вибивався чи відходив від маминої лінії, то та одразу аргументувала «злим оком у людей».

Мені смішно, але вона певно й страждала, коли вони з чоловіком і хату нову купили, і машину, їздили на курорт відпочивати. Цікаво, що вона тоді відчувала?

А якось прийшли до нас в гості і мій чоловік давай випитувати, що там у них за нова машина, скільки бере літрів і так далі, оті всі чоловічі питання.

Я бачу, як Олена як штурхне свого чоловіка ліктем під бік, бо той надто детально хвалив свою машину.

– Ой, Тарасе, що ти тут розхвалився? Та ми її в кредит взяли і ще пів життя віддавати, а ти тішишся мов мала дитина та Бога гнівиш. Ще не знати, що там буде з нашим здоров’ям аби гроші віддати. А ти тішишся?

Тарас одразу усмішку з лиця забрав. А вона й далі з таким кислим сиділа.

– Ой, Оленко, не прибідняйся, – кажу вже їй я,- Ми знаємо, що добре живете, дякувати Богу, то чого це треба приховувати?

– Хто приховує? Хто приховує?, – каже вона, – Та ми всі в кредитах, як пес в блохах! А Тарас не розуміє, що люди бувають різні та всім хвалиться! А люди ж не спитають звідки ви гроші взяли, але можуть і вкрасти чи пошкодити. Різні ж люди бувають. І що тоді нам робити? Я й кажу – ніхто не питає, що ми то все в кредит взяли, а можуть позаздрити!

– Та ж хату ви не в кредит взяли, – смішкуюся я далі.

– Та хата не наша!, – знову за своє Олена, – Ми хату одразу записали на сина, то ми живемо у нього в примах! А ти кажеш. А якби отак привів невістку і та надумала його перетягнути на свій бік і нас вигнати з хати. То так би й було і що кому докажеш? Всі ми під Богом ходимо. Тому молимося і нікому нічого не розказуємо, які маємо клопоти…

А я такого не розумію і вважаю, що вона своєю поведінкою навпаки гнівить Бога отим своїм вічним ниттям.

Пригадую, що читала притчу, коли господар дав своїм робітникам гроші і вернувся через рік аби подивитися, як ті тими коштами розпорядилися.

То перші двоє пустили гроші в хід і заробили ще стільки ж і господар подарував їм ці гроші назавжди. А останній так боявся загубити гроші, що їх закопав і всі відав назад господареві. І ось це господаря розлютило, бо чоловік не скористався своїм шансом.

Чи як ви гадаєте – людські очі гірші за Божу милість?

Фото Ярослава Романюка.