Я добре пам’ятаю той день, коли приїхала в місто. У валізі було дві сукні, банка варення, яку запхнула баба, і страх, від якого німіли пальці. Мати стояла на порозі, схрестивши руки на грудях. Сусідам вона казала: «Моя Оля — розумниця, в інститут вступила, як швидко виросла». А мені за годину до того прошипіла: «Їдь. Нарешті я не буду тебе бачити».

Мені було шість, коли батько пішов. Я не пам’ятаю його обличчя, але мама каже, що я дуже на нього схожа, таке ж квадратне і широке лице. Кажуть, коли дівчинка схожа на тата, то буде щаслива. Але я чомусь так себе не почувала.

Щоразу, коли в мами підгорав пиріг чи боліла голова, винною була я. «Це ти його вижила своїм виттям», — казала вона.

Я виросла з однією думкою: вирватися. Вийти заміж і ніколи не вертатися до матері.

В інституті я вчилася так, ніби від кожної оцінки залежало моє життя. Власне, так воно і було. Там я і побачила Леоніда.

Він був не просто міський. Він був ніби з іншого світу. Тонкі пальці, окуляри в дорогій оправі, вічне цитування поетів, про яких у моєму селі ніхто й не чув. Він співав у хорі, і дівчата заглядали йому в рот. А я дивилася на нього і бачила свій квиток у безпеку.

Ми почали зустрічатися на третьому курсі. Я знала, що він мене не розуміє. Він говорив про високе, а я рахувала копійки в гаманці. Знайомство з його батьками було іспитом. Квартира в центрі, високі стелі, запах кави і старих паперів. Його мати, Маргарита Степанівна, дивилася на мене, як на пляму на скатертині.

— Ольго, а чим займаються ваші батьки в селі? — запитала вона, повільно помішуючи чай.

— Мати швачка. Батька немає, — відрізала я.

— Розумію. Леонід казав, ви дуже наполеглива у навчанні. Це добре. Нам потрібні такі кадри в освіті.

Я бачила, як вона обмінялася поглядом з чоловіком. Вони вважали мене тимчасовим захопленням їхнього «витонченого» сина. Я теж вирішила підтримати розмову і спитала в якому модному магазині вона працює — для мене це був комплімент. Але майбутня свекруха мало не луснула зі злості.

— Моя мама — завідувачка відділу в редакції газети, Олю, — тихо виправив Леонід. — Пробачте. Мабуть, переплутала, — я посміхнулася.

Ми одружилися. Батьки Леоніда віддали нам маленьку квартиру діда. З’явилася на світ Юля. Леонід залишився на кафедрі, писав дисертацію, яка нікому не була потрібна, крім його професора. А потім усе полетіло шкереберть.

Дев’яності вдарили так, що інтелігентність стала діагнозом.

— Леоніде, ти знову купив книгу? Нам би на обід вистачило, — сказала я якось у буфеті.

— Це рідкісне видання, Олю. Душа потребує їжі більше, ніж шлунок, — відповів він і посміхнувся так лагідно, що мені засвербіли руки, певно, на гроші.

Далі Леоніда скоротили. Він сидів на кухні, дивився у вікно і пив чай без цукру.

— Треба шукати роботу, Льоня, — сказала я, витираючи Юлі замурзане обличчя.

— Я розіслав резюме. У видавництва, в архіви.

— Там не платять.

— Олю, я не можу йти на ринок. Я викладач.

— А донька твоя — дитина викладача. Вона хоче їсти щодня, а не тільки по вівторках.

Я не стала чекати. Поки він ходив по співбесідах, де йому обіцяли «передзвонити», я взяла в борг у знайомих і орендувала перший кіоск. Потім викупила. Потім ще один. Я навчилася говорити з постачальниками, вибивати знижки і не спати по три доби. Леонід зрештою пішов працювати перекладачем у якусь контору, але грошей все одно було мало.

Я купила машину. Стару, побиту, але вона їхала.

— Ось ключі, — поклала я їх перед ним на стіл. — Завтра забереш товар на базі.

— Я не вмію водити, Олю. І взагалі, це якось…

— Навчишся. Права я тобі організую. Тобі треба бути зайнятим.

Він підкорився, але я бачила, як він мене ненавидів у ті моменти. Він став моїм водієм, моїм вантажником, моїм підлеглим. Його витонченість кудись зникла, залишилася тільки тиха образа. Він все частіше став тікати до матері. Вона тепер жила сама — батька Леоніда не стало, не витримавши нових часів.

Одного вечора я прийшла додому пізно. Леонід сидів у кріслі, читав Юлі якусь казку.

— Юлю, йди в кімнату, — сказала я. Донечка пішла. — Льоня, я домовилася за приміщення на центральному ринку. Будемо відкривати магазин. Справжній.

— Навіщо, Олю? Нам вистачає.

— На що вистачає? На хліб із маслом? Юлі треба вчитися. Я хочу відправити її в коледж. У Британію.

— Ти з глузду з’їхала. Вона ще дитина.

— Вона буде людиною. Не такою, як ми. У неї будуть можливості.

Він мовчав. Його дратувало все в мені: те, як я стала голосно говорити, як я виглядала, як я розпоряджалася грошима.

Але я не винила його. Я просто хотіла жити.

— Ти стала грубою, — сказав він якось під час вечері.

— Я стала сильнішою. Хтось же має бути в цій хаті чоловіком.

— Подивися на себе. Ти ж тільки про гроші й думаєш.

— Бо вони в мене є. А в тебе тільки вірші в голові.

Це була крапка. Він зібрав одну валізу і пішов до матері. Юля плакала, але я сказала їй: «Ти поїдеш у Лондон. Там усе буде інакше». Вона заспокоїлася швидше, ніж я очікувала. Мабуть, у ній теж було щось від мене — вміння швидко пристосовуватися.

Розлучення пройшло тихо. Мало хто знав, що я вже рік спілкувалася з чоловіком з Англії. Томас. Він був фермером. Коли я приїхала до нього, я вперше за багато років видихнула. Там було село, але не таке, як моє. Чисте, спокійне, з кам’яними огорожами і запахом мокрої трави. Томас був простим. Він не читав поетів, він знав, як працює трактор і скільки коштує ячмінь. Ми були однієї крові.

Юля вступила в коледж. Вона була задоволена. Леонід іноді телефонував їй, вони говорили про щось своє, високе. Я не втручалася.

Минуло два роки. Юля поїхала додому на канікули. Коли вона повернулася, ми сиділи на терасі будинку.

— Як там батько? — запитала я, наливаючи чай.

— Щасливий, мамо. Він знову в університеті. Каже, що нарешті на своєму місці.

— А Маргарита Степанівна?

— Теж добре. У тата з’явилася жінка. Світлана. Вона лікар. Бабуся від неї в захваті. Каже, що вона «своя».

— Я рада за них, — сказала я і зрозуміла, що це правда.

Ми з Леонідом були помилкою. Двома паралельними лініями, які хтось силоміць змусив перетнутися. Він шукав музу, а знайшов локомотив, який його ледь не переїхав. А я шукала порятунку, а знайшла лише ще одну дитину, яку треба було годувати.

Томас вийшов з будинку, витираючи руки об рушник.

— Ольго, треба подивитися рахунки від ветеринара. Щось вони забагато нарахували за овець.

— Давай сюди, — відповіла я. — Зараз розберемося.

Я дивилася на цифри і відчувала себе на своєму місці. Тут ніхто не винуватив мене в тому, що я вмію рахувати гроші. Тут я була господинею, а не «сільською дівчиною», яка заважає інтелігентним людям дихати. Юля дивилася на нас і посміхалася.

— Мамо, ти тут інша. Навіть обличчя змінилося.

— Просто тут немає дзеркал, які хочеться розбити, — сказала я.

Маргарита Степанівна колись казала, що я «трудівниця на побутовій ниві». Вона була права, але не в тому сенсі, який вкладала. Я побудувала своє життя так, як будують дім — з фундаменту, який не розвалиться від першого вітру.

Леонід знайшов свою Світлану, яка, мабуть, теж цитує поетів і вміє лагідно посміхатися, коли в кишені пусто. Кожному своє. Я більше не дивлюся назад. У моєму новому домі великі вікна, і крізь них видно лише майбутнє.

Якось Юля запитала мене, чи кохала я тата.

— Я кохала ідею про інше життя, Юлю, — відповіла я. — А твій батько був головним героєм цієї ідеї. Але книги закінчуються.

— І що потім? —

А потім починається справжнє життя. Без ілюзій і віршів натщесерце.

Томас гукнув мене з двору. Вечеря була готова. Я встала, поправила спідницю і пішла до нього. Мені більше не треба було нікому нічого доводити. Чи хотіла б я щось змінити? Можливо, я б пішла раніше. Але тоді в мене не було б Юлі. А вона — єдине, що вартувало тих років на ринку і постійних докорів свекрухи.

Моя мати так і не приїхала до мене. Вона пише листи, де все ще згадує, що я їй винна і маю віддати зеленими. Я не відповідаю. Деякі ланцюги треба розривати назавжди, щоб вони не тягнули тебе назад у те болото, з якого ти так важко вибирався.