Сонце висіло над селищем важким розпеченим млинцем, випалюючи залишки вологи з порепаної землі. Ми приїхали сюди потягом, втомлені від запилених купе, і перше, що я побачила, ступивши у двір — це господиню в строгому брючному костюмі.

На ній були підбори. В сорок градусів спеки. Пані Світлана, стояла на тінистій веранді свого величезного будинку, що височів над іншими будівлями як фортеця і поглядала на нас з дивним блиском у очах.

— Проходьте, не соромтеся, — промовила вона, — У нас порядок, тиша і графік. Гроші наперед, документи — завтра зранку.

Мій чоловік, Ігор, потягнув сумки до одного з невеликих будиночків, вишикуваних у ряд уздовж паркану. Вони були чисті, але якісь безособові, наче коробки для тимчасового зберігання речей.

— Дивись, яка залізна леді, — шепнув він мені, коли ми зачинилися всередині. — Навіть погляд не тане від цієї духоти. Чіпкий такий, наче вона тебе вже порахувала і внесла в табличку Excel.

За вікном почувся гуркіт старого мікроавтобуса. З-за керма виліз чоловік у розтягнутій майці, витирання обличчя брудним рушником. Це був Василь, її чоловік — принаймні ми так думали. Він мав вигляд доволі простацький поруч з такою доглянутою жінкою.

— Васю, розвантажуй ящики з водою і відвези на точку! — крикнула Світлана з веранди, навіть не глянувши в його бік. — І не забудь заїхати за новою партією морозива.

Він лише мовчки кивнув і почав тягати важкі пакети. Це перше, що кинулося нам в очі, але далі було ще краще. За побут у дворі відповідали дві дівчини. Одну з них звали Дарина. Вона була схожа на стеблину, що намагається вирости крізь асфальт — тонка, швидка, з постійно опущеними очима.

Дарина мила підлогу, міняла постіль, виносила сміття і, здавалося, ніколи не зупинялася. Одного разу я помітила, куди вони з подругою йдуть ночувати. Це була стара господарська будівля, де під самим дахом, було крихітне горище. Без вікон. Лише малі дверцята, до яких вела хитка драбина.

— Дарино, невже ви там спите? — запитала я, коли вона проходила повз із оберемком білизни. — Там же, мабуть, дихати нічим під шифером.

Дівчина на мить зупинилася, поправила пасмо волосся, що вибилося з-під косинки. — Та нічого, звикли вже. Вдень ми все одно на ногах, а вночі повітря трохи холоне. Господиня каже, що це краще, ніж нічого.

— Але ж там навіть вікна немає…

— Нам не до краєвидів, — вона ледь помітно посміхнулася, але в очах промайнув такий глибокий сум, що мені стало ніяково за власну цікавість. — Головне, що робота є. Тато каже, треба потерпіти.

Через тиждень Ігор, який зазвичай мало звертав уваги на сімейні драми оточуючих, раптом сказав мені під час вечірнього чаю:

— Слухай, а ти помітила, як Василь на ту малу дивиться? На Дарину.

— Як? — я здивувалася.

— Я бачив, як він їй яблуко тицьнув у кишеню, поки Світлана в магазині була. Тишком-нишком, озираючись. Думаю, вони не просто господарі й прислуга. І Світлана йому не дружина. Вона йому — начальниця. А Дарина — його дочка.

Я спочатку не повірила. Як може батько дозволити своїй дитині жити в сіні під дахом, коли сам спить у прохолодних покоях велетенського будинку? Але наступного дня ми розговорилися з Оксаною — жінкою, яка готувала обіди для тих, хто не хотів стояти біля плити.

— Ой, дівчата, ви ще багато чого не знаєте, — зітхнула Оксана, витираючи руки об фартух. — Василь тут «у приймах». Приїхав звідкись здалеку, без копійки за душею. А Світлана — жінка з хваткою. Прихистила його, але на своїх умовах. Він у неї і водій, і вантажник, і охоронець. А Даринку він сам попросив приїхати, щоб підробила. Тільки от Світлана до себе в хату чужих не пускає. Син її, Артемко, там як принц — у нього і кондиціонер, і приставка, і фрукти найкращі. А Даринці — горище. Вона ж «персонал».

Цей контраст різав очі щодня. Артем, розпещений підліток у брендових футболках, міг годинами сидіти в затінку, ліниво попиваючи холодну колу, поки Дарина тягала відра з водою повз нього. Василь бачив це все. Я бачила, як у нього перекошувалося обличчя, коли він проходив повз дочку, але він мовчав.

— Знаєш, що вона робить у магазинах? — пошепки розповідала Оксана. — Набере дівчат, таких як Дарина, обіцяє золоті гори. Вони місяць відпашуть на спеці, без вихідних. А в кінці місяця Світлана робить «ревізію». Малює якісь космічні недостачі, кричить, грозить поліцією. Дівчата, перелякані, розвертаються і тікають без копійки, аби тільки не засудили. А вона нових бере. Це в неї така схема «оптимізації витрат».

Мені стало неприємно. Повітря навколо цього розкішного будинку здалося не таким цілющим морським бризом. Настав день, коли Ігорю треба було повертатися на роботу. Ми домовилися з Світланою заздалегідь: він їде, я залишаюся з маленьким сином ще на тиждень.

— Звичайно, — казала вона тоді, м’яко посміхаючись. — Одній людині з дитиною зроблю знижку. Навіщо вам платити за повний номер? Ми ж люди, домовимося.

Але щойно машина Ігоря зникла за поворотом, Світлана покликала мене до себе. Вона сиділа в кріслі-гойдалці, обмахуючись віялом.

— То що там з оплатою? — запитала я.

— Все так само, — відрізала вона. — Тариф за номер, а не за кількість голів.

— Але ж ви обіцяли… Ви казали, що буде дешевше, коли чоловік поїде.

— Мало що я казала, — вона глянула на мене тим самим холодним поглядом. — Попит зараз великий. Не хочеш платити — за годину звільняй місце, у мене вже черга стоїть.

Вона була впевнена, що я нікуди не піду. Дитина на руках, важкі валізи, чуже місто. Вона розраховувала на мою слабкість.

— Добре, — спокійно сказала я. — Дайте мені годину. Я повернулася в кімнату, серце калатало десь у горлі. Зібрати речі було справою десяти хвилин. Я вийшла у двір і побачила Оксаниного чоловіка, Миколу. Він якраз лагодив якусь полицю.

— Миколо, допоможете перенести речі? Я йду звідси. Він глянув на мене з розумінням, кинув інструменти.

— Допоможу, чого ж ні. Тут недалеко є гарна жінка, пані Марія, у неї зараз якраз вільна кімната. Ходімо.

Коли ми проходили повз веранду, Світлана навіть не підвела голови. Вона продовжувала гортати свій зошит, викреслюючи та вписуючи нові цифри. Але найбільше мені запам’ятався Василь. Він стояв біля воріт і дивився, як я йду. Він бачив, як я забираю свою дитину з цього місця, і, мабуть, у цей момент він думав про Дарину, яка зараз десь там, на темному горищі, чекає вечора, щоб просто лягти і забутися сном.

Чи мені хочеться думати, що у нього є співчуття до своєї дитини. Як ви гадаєте?