Я багато разів мріяла, як мама повертається по мене, як все пояснює, як запевняє, що надалі буде найкращою мамою у світі.

І ось тут переді мною жінка, яка теж просить вибачення, хоч і не так пафосно, як в мріях, але одна фраза перекреслила будь-яке бажання до примирення.

Отож, стою я за прилавком, як бачу жінку, яка з мене очей не спускає і робить вигляд, що дивиться на товар. В іншому випадку, я б покликала охорону, але дуже вже була ця жінка мені схожа на когось з родичів з давніх фотографій.

Я професійно посміхнулася черговому клієнту, прийняла гроші, віддала решту. Коли той пішов, жінка підійшла до прилавка.

«Вам чимось допомогти?» – запитала я, змушуючи себе зберегти незворушність.

«Привіт, Ірино», – її голос був тихим, але я відчула, як затремтіли нерви в моїх руках. Вона знала моє ім’я.

«Ти знаєш, хто я?»

«Ні. А повинна знати?» – я вдала, що дивлюся на неї, як на будь-якого іншого покупця.

«Я ж мама твоя!» – сказала вона.

«У мене мами не стало дуже давно, ви мене з кимось сплутали», – я говорила спокійно, на диво спокійно.

Вона остовпіла, напевно, не такого від мене чекала.

«Ірино, послухай мене. Я знаю, тобі було важко. Я пішла, коли тобі було п’ять. Я кинула твого батька. Я пропустила всі твої свята. Ти виросла з бабусею і з татом. Я знаю, тобі довелося рано подорослішати. Я була егоїсткою, Ірино. Я шукала кохання всього життя, розумієш?».

Вона говорила і говорила. А я згадувала, як тато обстриг мені волосся, бо не вмів заплітати косички. Я тоді так плакала, адже у мене було найдовше волосся в класі, а тепер стало найкоротше.

Як тато допізна дивився в вікно, чекаю чи на маму, як вона приходила завжди пізно і весела, а одного дня забрала свої речі.

Але не забрала мене.

Бабуся казала, що вона така була й до весілля і тато не мав на ній одружуватися. Але тато вчинив так заради мене.

Отак ми удвох з батьком жили, а потім він одружився і моя мачуха була жінкою доброю, у мене є ще дві сестрички.

Я вийшла заміж і ми з чоловіком відкрили продуктовий магазин, він возить товар, а я торгую. Дітей поки не маємо, але віримо, що все у нас налагодиться.

І ось матір зробила паузу.

«…Я хочу, щоб ти знала. Я була молода, Ірино. Нерозумна, сліпа. Я дуже прошу тебе: прости мене. Я хочу обійняти тебе, хочу знову бути в твоєму житті».

На мить я майже повірила. Може, це щире каяття? Може, вона нарешті знайшла в собі сили визнати свою провину? Я майже відчула хвилю жалю, що підкочує до горла.

Але тут вона сказала ті слова, що мене аж в жар кинули.

«Я… Я ж тепер інша. Я розійшлася з тим Віктором, він був негідник. Я тепер з іншим чоловіком, Григорієм. Він дуже побожний чоловік, і він сказав, щоб я тебе розшукала, розкаялася, вибачилася і може ти до нас приїжджатимеш? Він каже, що треба покаятися».

Ось воно. Я не була її дочкою, яку вона прагнула повернути. Я була «висячим питанням», яке потрібно було вирішити для її нового, «побожного» життя.

«А якби цей чоловік такого не сказав, то ви б не прийшли і не попросили вибачення?» – я запитала тихо, але мій голос бринів.

Вона намагалася маневрувати. «Ну чому ти так до мене, дочко? Хто у своєму житті не помилявся?»

«Помиляються. Але не йдуть, щоб чверть століття не згадувати про свою дитину», – я нахилилася через прилавок. – «Ви знаєте, як це – просити батька купити тобі речі, які має купувати мама? Чи як змінити свої манери, бо тато не знає, як мають вести себе дівчатка? Чи як його заспокоїти. Коли у нього трясуться руки, а я ж просто, не на ту педальнатиснула?».

Вона скривилася.

«Ти думаєш, що твій тато святий? Та якщо хочеш знати, він і на інших дівчат задивлявся, як зі мною жив».

«Задивлявся, але він мені казки читав, а не ти», – я гірко розсміялася,– «Він мене не покинув, як ви це зробили зі своїм Віктором. Батько помилявся лише двічі: перший раз, що одружився з вами, і другий, що не позбавив вас батьківських прав. Це його найбільша помилка. І ви прийшли сюди не для мене, а для свого нового чоловіка Григорія».
Вона опустила голову.

«Я більше не ображаюся, Ольго. Просто не розумію – чому я маю родичатися з незнайомою мені жінкою? Гаразд, я прощаю вас. Прощаю для заспокоєння вашої душі, але на цьому все, позбавте, будь ласка, мене від своїх візитів, добре?»

Вона кивнула, розгублена. Вся її самовпевненість зникла. Вона попрямувала до виходу. Але я її гукнула.

Вона завмерла біля дверей. Якась частина мене хотіла, щоб вона повернулася, щоб вона ще раз спробувала. Але інша, сильніша частина, вимагала остаточної крапки, яка звільнить мене назавжди.

«Зачекайте, Ольго», – я підвищила голос, щоб вона мене точно почула. – «Я вам забула дякую сказати».

Вона повільно обернулася, очікування знову з’явилося на її обличчі. Вона, мабуть, подумала, що я передумала.

«Дякую. Ну, хоч би за те, що ви мене народили», – я зробила паузу, відчуваючи, як мої слова ріжуть повітря, – «Та й за зраду теж дякую».

«Невідомо б як моє життя повернулося, якби ви залишились у нашій родині. Ймовірно, на користь це не пішло б нікому. А так ми є тими, ким ми є, я рада цьому».

Я дивилася на неї. Вона була втомлена і пошарпана життям. Але це не моя вина і не причина її втішати. Втішати і дякувати, піклуватися, я маю про свого батька і мачуху, а ця жінка хай живе своїм життям, тим більше, вона навіть не думала про мене, доки їй не пояснили суть її вчинку. Хіба ні?