Старі Помірки стояли трохи осторонь від села. Хата-мазанка, яку дали молодятам, зустріла їх порожніми стінами та холодним долівковим запахом. Степан скинув з плеча сокиру, обвів поглядом обідрані кути, де навіть гвіздків від старих світлин не лишилося. Мати його тоді в очі сказала: «Шукай собі рівну, молоду, а не цю, що на сім років старша». Але Степан тільки мовчки зібрав вузлик.

— Не зважай, Дарино, — сказав він, заходячи в сіни. — Дах є, стіни стоять. Решту витешу.

Дарина стояла біля порога, стискаючи край хустки. Вона знала, що в селі кажуть. Мовляв, заманила хлопця, що на всі руки майстер, а він же ще парубок зовсім був, як за нею почав ходити.

— Мати твоя не прийде, Степане. І батько не гляне в наш бік, — тихо мовила вона.

— То й нехай. Самі відміряємо, скільки нам треба. Отут, за хатою, я квіти посаджу. Такі, як у місті бачив, рожеві, пишні.

— Навіщо вони тут? Земля під картоплю треба, — вона спробувала посміхнутися, але голос здригнувся.

— Земля під усе знайдеться. Буде в нас оаза, от побачиш.

Він почав працювати з першого ж дня. У Помірках застукали молотки, завищала пила. Степан робив меблі для всього району. Його ліжка вважалися особливими — казали, хто на такому спить, у того діти ростуть дужими. Він вибирав дерево довго, простукував кожен стовбур, шукав «своє».

— Оце дуб на основу, — пояснював він Дарині за вечерею, витираючи тирсу з лоба. — А спинку зроблю різьблену. Тобі подобається такий візерунок, як на твоїх вишиванках?

— Роби, як знаєш, — відповідала вона, підливаючи йому чаю. — Мені аби ти поруч був. Бо як учора свати до батьків приходили, я думала — все, кінець.

— Я ж казав, що не віддам. Хоч би там хто прийшов, — Степан відставив чашку. — Ти завтра до міста не збираєшся? Треба щепу одну виміняти. Квітка така, олеандр зветься. Кажуть, отруйна, якщо листя їсти, зате цвіте — очей не відірвеш.

— Степане, знову ти за своє. Люди сміятися будуть. Сади он яблуні, — зітхнула Дарина.

— А ми не для людей. Ми для вікна свого садимо. Щоб ти вранці очі відкривала — і бачила рожеве.

Минали місяці. Степан спорудив у хаті величезний ткацький верстат. Тепер вечорами вони працювали вдвох: він стругав дошки в комірчині, а вона перекидала човник, виткаючи рядна на замовлення сусідів.

— Дивлюся от і думаю: господарка в нас росте, хата чепурна, а от сина ще немає.

— Буде, Степане. Все буде. Ти тільки не їдь нікуди на заробітки, як минулого року.

— Не поїду. Тепер замовлень стільки, що ледь встигаю двері до стайні сусідам доробляти.

Але життя розпорядилося інакше. Одного дня Степану прийшов лист. Його викликали на далеку роботу, на велике будівництво, звідки не відпускали місяцями. Це було далеко і розлука здавалася такою ж довгою.

— Я буду писати, — сказав він на пероні, поправляючи важку сумку. — У кожен лист покладу квітку. Суху, щоб ти знала: я про наш сад пам’ятаю.

— Степане, повертайся швидше. Галя вже сама ходить, за спідницю мою тримається. Кінню-няньці Гнідку голову на гриву кладе, — плакала Дарина.

Листи приходили рідко. У кожному конвертику справді лежала засушена пелюстка або дрібне суцвіття. Дарина складала їх у стару скриньку під іконами.

— Мамо, а тато скоро приїде? — питала маленька Галя, дивлячись на олеандра, що вже пустив квіти.

— Скоро, доню. Ось квіти опадуть, і приїде.

Але квіти опадали тричі, а Степана не було. Потім прийшов інший лист, офіційний. У ньому сухо повідомлялося, що Степан не повернеться через нещасний випадок на будівництві.

Світ для Дарини зблід. Вона ходила до віщуна в сусіднє село, не вірила паперам.

— Живий він, — сказав старий, дивлячись на її долоню. — Тільки далеко дуже. Не докличешся.

Дарина продовжувала чекати. До неї заходили чоловіки, пропонували допомогу по господарству, кликали заміж. Навіть із дітьми брали, і з її батьками, які вже зовсім злягли й потребували догляду.

— Не піду, — казала вона коротко.

Одного разу старший син, який уже став підлітком, побачив, як мати знову перечитує ті старі засушені листи. Він підійшов, мовчки забрав їх і кинув у піч.

— Мамо, досить, — сказав він жорстко. — Ти їх напам’ять знаєш. Годі сльози лити над сухим зіллям. Тільки душу собі краєш.

Того вечора старий олеандр, який Степан так плекав, почав засихати. Дарина намагалася його відлити, відрізала живці, садила в нові горщики — нічого не приймалося.

Минули десятиліття. Дарина так і залишилася в Помірках. Вона носила білу хустку, тримала хату відкритою для всіх подорожніх і ніколи не замикала двері на замок.

— Чого не закриваєшся, бабусю? — питали сусіди. — Часи ж які.

— А що в мене брати? — відповідала вона. — Все, що цінне було, вже давно пішло. А добро людям не шкода віддати.

Вона прожила довге життя, і кожен її ранок починався однаково: вона виходила на призьбу, дивилася на небо і просто стояла так кілька хвилин. Це не була молитва за правилами, це була її розмова з тим, хто колись обіцяв прикрасити її віконце квітами чеснот.

Син пізніше згадував, як вона співала в саду разом з соловейком. Голос був високий, чистий, наче й не минуло стільки років самотності. Коли вона пішла, хату в Помірках розібрали, бо ніхто не хотів жити так далеко від центру села. Але на тому місці, де стояв дім ще довго росли квіти, яких ніхто в селі не знав за назвою. Просто дикі, рожеві квіти, що пробивалися крізь бур’ян щовесни.