Я не знаю, коли в мені почалося бажання подобатися всім, але точно знаю, коли вкорінилося. Уявіть собі школу, я – відмінниця, тягну руку на всі запитання вчительки, мене хвалять і часто закривають очі на якісь дрібні порушення, адже я стараюся.

Так мене мама вчить, бабуся і дідусь, та й у фільмах вчать бути першими і найкращими.

І ось старша школа, клас п’ятий і приходить нова вчителька з математики. Я тягну руку перша, але мене ігнорують. Я тягну руку на важкі задачки, коли всі ховають очі в зошитах, але мене й далі не помічають.

– Нема охочих? Що ж, Віро, йди, покажися.

Я лечу розв’язувати завдання, але вона каже:

– Я думала ти розв’яжеш іншим способом, це надто легко. Поставлю тобі оцінку, але це не заслужена п’ятірка.

Чому вона мене не любить? Я задавалася таким питанням сотні разів, але так тоді мій розумі і не знайшов відповіді, зате знайшов спосіб – старатися ще більше, вітати її першою, допомогти збирати зошити, нести її в її кабінет.

– Знову ти, Віро?, – казала вона невдоволено, коли я витирала дошку до її заняття до блиску і вела справжній бій з однокласниками аби ніхто не підходив і не писав на ній.

Коли мої батьки побачили, як я стараюся над математикою, то подумали, що мені подобається цей предмет, але я не могла їм сказати, що просто вчителька мене не любить. Вони найняли мені репетиторку, стареньку вчительку на пенсії, яка мала мене готувати до математичного.

Я була така окрилена тим, що буду вчителькою, як вона.

– Тільки не це, – нахмурилася Тамара Вадимівна, – у тебе жодних задатків до математики, я тобі це прямо кажу.

Вона казала правду, але ж справа була не в математиці і ця вчителька чомусь цього не розуміла.

Зате я зрозуміла на все життя, що треба дуже багато працювати і старатися аби тебе оцінили на п’ятірку.

Я вивчилася на вчительку математики і мені подобалося пояснювати дітям предмет, хоч я й не мала червоного диплому, але я мала розуміння, що треба хвалити за старання, хоч цього ніколи щодо себе не мала.

Мене не хвалили за старання батьки, це була наче моя робота – гарно вчитися. Хвалила хіба перша вчителька, для мене було суцільним задоволенням бачити, як моє ім’я було на pакеті, а всі інші на черепахах чи вантажівках.

З чоловіком теж я була дуже старанна, вийшла заміж аби вийти, бо треба було, бо вже в дівках заходилася, а старання Василя треба було оцінити, бо ж він аж двічі приходив до мене з букетами бузку.

Мені не подобався запах бузку, але я усміхалася і дякувала за такий гарний букет.

– Він чудовий, – запевняла я його.

На тому вияв зацікавленості до мене й зупинився, я б, навіть, сказала, що й зменшився, бо з часом чоловік звертав на мене менше уваги, ніж на телевізор.

Я не розуміла чому, адже я так стараюся, щоб і затишок, і смачно, і я гарно виглядала.

Тоді я вирішила піти за порадою до свекрухи, але її відповідь мене звалила з ніг. Виявилося, що вона в курсі всіх наших справ від того, що я готувала на сніданок, до того, про що просила його купити чи зробити.

– Зрозумій, Віро, він мій єдиний син і ми з ним кожного дня зустрічаємося, він смакує моїми стравами і визнає їх кращими, як і мій дім. Тобі ніколи з цим не зрівнятися. А щодо його стриманості, то навіщо він буде перед тобою танцювати, коли ти вже його дружина.

Те саме вона сказала й тоді, коли я дізналася, що чоловік має іншу.

– То й що? А ти дружина, тому виконуй свої обов’язки.

Я була дуже розгублена, бо мій світ валився, скільки я не старалася, він не шанував мої старання.

Це так легко сказати – не старайся, не догоджай, відпусти і забудь, коли ти не переживаєш це все серцем.

– Нема у вас дітей, того й так, – запевняла мене мама.

А звідки вони будуть, якщо чоловік пропадає як не у відрядженні, то на нараді?

– Того й пропадає, що ти йому дітей не даєш, – казала свекруха, – якби були діти, то він би вертався в родину і піклувався б про них.

А далі я стала помічати, що нічого не встигаю – як на роботі все добре, то вдома то вечері нема, то сорочок випраних.

Як вдома все добре, то на роботі контрольні неперевірені тижнями стоять.

Чому я не встигаю, коли раніше все встигала? Чому я така розсіяна?

І моя розсіяність привела до того, що я невдало підвернула ногу.

– Я буду жити у мами, ти й так не стараєшся з веденням господарства, а зараз і поготів.

– Але мені потрібна буде допомога, – прошепотіла я.

– Попроси маму хай тобі допоможе.

Але мама не могла, тато не міг, брат не міг.

Ввечері я стояла перед порожнім холодильником і плакала, як у двері подзвонили.

Я дошкандибала до дверей і там стояла наша директорка.

– Ми тут продукти принесли, Віталію Дмитровичу, заносьте, а ви лягайте, ми тут похазяйнуємо.

– Звідки ви знаєте?

– Ох, люба наша Віро Сергіївно, ми таке вже проходили, коли дуже зі шкіри пнешся, а результату нема. Та й колектив у нас переважно жіночий, от і пліткуємо. А ще вашого чоловіка бачили, все чекаємо, коли ви його покинете.

Я почала плакати, я завжди вважала директорку сухою і вимогливою, а вона…

– Що ж мені робити?, – спитала я її.

– Нічого радити не буду, ви все самі знаєте і давно знаєте, просто думаєте, що так не правильно. То я вам єдине, що пораджу – вчинити неправильно і стати вільною від усіх на світі.

Я так і зробила. Зняла квартиру, взяла репетиторство і відчула себе набагато краще.

– Навіщо ти покинула чоловіка. Він же не пив і не скандалив?, – питала мама.

– Він був байдужим.

– То ще краще, ти собі окремо і він собі окремо.

– А хіба зараз по-іншому?, – засміялася я.

– Ох, з ким будеш на старість?

Я не знаю відповідь на це запитання, бо не хотіла їй сказати, що рідні – то не завжди підтримка, бо вони мені не помогли нічим, коли я їх потребувала, у них були дуже важливі свої питання, які треба було вирішити. І так буде завжди.

На кого ж тоді надіятися? Я не знаю, сподіватися, що хтось попри все залишиться доброю людиною?

Автор Ксеня Ропота