Я була роки в Італії і верталася додому з трепетом, дуже хотілося побачити нашу велику родину, поїсти маминого борщу, і зустрітися з подругами. Мені здавалося, що я зробила все і більше для батьків, і тепер маю в свої сорок вісім років відпочити.

Сестра моя була проти того аби я верталася, казала, що мені там пощастило з роботою, тому маю за неї триматися. Але вона не розуміє, як чужина втомлює, бо що вона була у мене на перезміні кілька місяців то й усе.

Світлана й так має що робити, адже у неї троє дітей, старша донька вийшла заміж і вже няньчить дитинку. Звичайно, що на допомогу сподівається материну, бо ж немовля дуже неспокійне.

Леся хотіла мене брати за хресну, але я відмовилася.

– Дитино, це й так буде моя улюблена онучка, ти ж мені як рідна.

І це було правдою, бо я сестриних дітей і вибавила. Вона вийшла заміж на сусідню вулицю і діти пішли одне за другим, мама наша не мала сили до неї бігати за щораз, тому посилала мене:

– Іди, хай Світланка перепочине.

– Мамо, але у мене уроки.

– То й що? Ти ногою колиску колиши і читай собі.

Так і було. Всі діти було мною бавлені, вони дуже милі і щирі, я їх люблю всіх, як своїх, яких у мене немає. Вже так доля склалася, що я не маю дітей.

Думала взяти собі дитинку з будинку маляти, але мама була проти.

– В сестри троє, хто тобі не дає любити та піклуватися про них? Це ж свої.

І ось так я любила сестриних дітей, далі вирішила поїхати в світи, думала там знайду долю, але так не склалося.

Маю гарну роботу, нічого не скажу, в батьківській хаті все переобладнала, як треба, батьки мої мають усе необхідне, помагаю сестрі і не питаю чи вона мені віддасть.

Я даю і на навчання дітей, і просто так, не рахую ніколи, бо маю.

Якось їй стало совісно, то вона й попросила аби я її взяла на роботу.

– Хочу мати свою копійку, – казала.

Я й взяла і не дуже то було легко для неї, але таки протрималася.

Звичайно, що я дала на весілля Лесі п’ять тисяч євро, то був подарунок від мене, бо вона моя перша улюблена племінниця.

І ось ми зібралися за великим столом, бо мамині сестри та брати прийшли, сусіди, батькові рідні, ми свої.

– Дякую, вам, що прийшли на мої сімдесят п’ять, – казала мама, – бо хтозна чи ще колись отак зустрінемося радісно.

– Чого ж не зустрінемося, ви ж ще не всіх онуків женили, – казали їй.

Звичайно, що я на мене звертали увагу, бо я стільки там років була і нікого й не бачила, всім цікаво, як я живу.

Так, що були дві зірки вечора, як я жартувала.

І ось треба було ще винести гостям страви, я пішла помагати, але вже чую, що Світлана фиркає.

– З такими нігтями сюди не лізь, ще як хто виявить в страві ото будуть говорити.

– Світлано, мої нігті коштують півтори тисячі, вони добре тримаються.

– Хто б сумнівався, – процідила вона і дала мені страву.

Я подумала, що вона просто втомилася, адже ми до пізнього вечора готували все на стіл та й по ній було видно, що не виспалася.

– Ти б теж собі щось подібне зробила, – кажу я їй, – а то навіть тоналкою не користуєшся.

– Бо у нас ти одна на такі речі гроші витрачаєш та пропагуєш, все не можеш змиритися, що молодість пішла? Чого я маю з собою таке робити, бо ти моду завела? Там натягнула, там надула і вже, Світлано, біжи, бо сестра твоя старша виглядає за тебе краще?.

– Слухай, я ж не про це кажу. Ти ж маєш кошти, а я це плаття у тебе бачу купу років, ти його до дірок хочеш заносити?

– Тебе спитати забула.

Я думаю, що тільки через це вона ту й розмову з мамою й почала.

– Мамо, переписуйте хату на Лесю, бо Іванка має більше, ніж може втримати, гроші по вітру пускає на всякі дурниці. А діти мої не мають де жити.

Мама почала казати, що я ж десь маю голову прихилити, а та ніяк.

– Вона вже би давно мала заробити на свою квартиру, а вона тільки нігті робить та вії, та молодиться. Для чого стільки жінці її віку одягу та баночок? Щоб що? Вже її потяг пішов, вся надія на моїх дітей, то її й доглянуть, як буде з ними добра.

Я дар мови втратила, то я ще не заслужила подяки, коли стільки років на них витрачаю і кошти, і любов? Не знаю, що сестру так зачепило, адже ми завжди добре ладнали.

Автор Ксеня Ропота