Мені сорок п’ять. І от одного ранку, коли я ще лежала в ліжку, тримаючи телефон над обличчям, щоб не впустити його на ніс, прийшло повідомлення: «Доброго ранку, сонечко. Як спалось?». З фото — чашка кави з пінкою у формі сердечка. Я всміхнулася. Відповідаю: «Добре, але снилися звіти». Він: «Тримай ще одну каву. Віртуальну, але гарячу». Я п’ю свою справжню, але відчуваю, ніби й справді його чашка гріє долоні.

Його звати Олег. Ми познайомилися в чаті для любителів старих фільмів. Я шукала когось, з ким можна обговорити «Касабланку». Він написав першим: «Інґрід Берґман у цьому кадрі — як ранкова кава: гіркувата, але без неї день не починається». Я відповіла. І все закрутилося, ніби в кіно, тільки без камер і режисерів.

Кожного ранку — о сьомій п’ятнадцять, як по годиннику — його «Доброго ранку». Іноді з трояндою, сфотографованою на підвіконні, іноді з кавою, іноді просто з сонечком, намальованим у редакторі. Я вже знала: якщо прокинуся раніше, чекатиму. Бо приємно. Ввечері, коли поверталася з офісу, де повітря пахло принтерами, кавою з автомата й чужими парфумами, він питав: «Як минув день, моя королево?». І слідом — фото: місяць над дахами, зірки, що блищать, ніби справжні. Ми говорили про все. Про «Матрицю» — чи справді ми в симуляції. Про мого шефа, який кричав сьогодні, ніби я винна, що дощ іде. Про його боса, який вважав його генієм, бо він виправив презентацію за п’ять хвилин. Я розповідала, як колега Оля знову забула вимкнути мікрофон на зумі й весь офіс чув, як вона лає кота: «Мурчику, ти знову на клавіатурі?». Він сміявся: «Ти така смішна, коли злишся».

Ми вихваляли одне одного. «Ти така розумна, твої думки — як перлини, що падають у тиху воду». — «А ти вмієш слухати, як ніхто. Ти чуєш не тільки слова, а й те, що між ними». Я писала: «Твоя посмішка на аватарці змушує серце битися швидше, ніби мені знову вісімнадцять». Він: «Твої слова — як музика, яку хочеться слухати вічно».

Це був ідеальний роман. Без зусиль. Не треба фарбуватися, стоячи перед дзеркалом із тремтячими руками, думаючи, чи не розмазалася туш. Не треба думати, який светр вдягнути — той, що ховає живіт після сорока, чи той, що підкреслює те, що ще залишилося. Не хвилюватися, чи він оплатить рахунок у ресторані, чи знову скаже: «Розділимо навпіл, як дорослі». Просто слова. І слухання. Хтось слухав мене. Справді слухав. Не перебивав. Не казав: «Та годі, це дрібниці». А питав: «І що ти відчула тоді?».

Колись я була в інших стосунках. Я дуже старалася. Прала його сорочки вручну, бо пральна машина «псує тканину». Виводила плями від кетчупу, які він ставив, бо «не помітив». Мила підлогу щотижня, бо «ти ж любиш чистоту». Готувала борщ за рецептом його мами, хоча терпіти не могла буряк — від нього руки червоніли на пів дня. Пекла пиріжки по неділях. Залізла прасувати його джинси. А він… знайшов молодшу на п’ятнадцять років. Сказав: «Ти стала нудною». Я пішла. Забрала зубну щітку, кота Мурчика й свою гідність. І довго не вірила, що може бути інакше. Думала: всі чоловіки однакові, не зраджують доти. Доки їдять борщ.

А тепер було легко. Без болю в спині від прання. Без запаху цибулі в волоссі, що не вивітрювався днями. Без сліз над каструлею, бо «знову пересолила». Тільки слова, що гріли, як плед узимку. Як гарячий чай із медом.

Ми планували майбутнє. «Купимо будинок за містом, — писав він. — З садом. Ти вирощуватимеш троянди». Я: «А ти будеш готувати каву щоранку». Він: «Вічно». Я пашіла перед екраном. Як дівчинка.

Але одного дня я прислабла. Лежала пластом, голова гуділа, ніби всередині хтось увімкнув перфоратор. Написала йому: «Олеже, погано мені. Лежу, не встаю». Він відповів за годину: сумний смайлик. Жовтий, із сльозою. І все.

Я чекала. Думала: зараз напише «Йду в аптеку, що тобі купити? Чи щось від горла?». Або «Зварю бульйон, принесу. З куркою, як ти любиш». Але ні. Тільки смайлик. Увечері: «Одужуй, кохана. Обіймаю віртуально». І фото місяця. Того самого, що вчора. І позавчора.

Я лежала, дивлячись у стелю. Кіт мурчав біля ніг, але не грів. Хотілося гарячого чаю з лимоном. Хотілося, щоб хтось приніс ліки. Подзвонив у двері. Сказав: «Відкривай, я тут. З бульйоном і апельсинами». Щоб сів на край ліжка. Поклав руку на чоло. Сказав: «Гаряча. Зараз стане легше».

Наступного дня температура спала, але гіркота залишилася. Гіркіша за ліки. Я написала: «Олеже, а ти б прийшов, якби я захворіла по-справжньому? Не застуда, а щось серйозне?». Він відповів швидко: «Звісно, сонечко. Але я в іншому місті. Робота. Проєкт горить. Ти ж розумієш». Я кивнула. Зрозуміла. Зрозуміла все.

То, виходить, що таки треба шукати живу людину? Ту, що не за екраном. Ту, що не боїться аптек о дванадцятій ночі. Ту, що зварить бульйон, навіть якщо не вміє готувати. Ту, що триматиме за руку в приймальні, а не надсилатиме смайлики.

Я встала. Ноги тремтіли, але встала. Пішла на кухню. Зварила собі бульйон. Із курки, яку купила в магазині навпроти, тримаючись за стіну. Порізала моркву, цибулю, додала часник. Пахло домом. Теплом.

Потім сіла за комп’ютер. Відкрила чат. Подивитися на його аватарку востаннє. Він був гарний. Усміхнений. Із сивиною. Але далекий. За сотні кілометрів. Або за екраном. Або в уяві.

Я набрала повідомлення: «Олеже, дякую за все. За кави, за місяці, за слова. Ти був чудовим співрозмовником. Ти навчив мене знову вірити в романтику. Але мені потрібен хтось, хто піде в аптеку. Хто зварить бульйон. Хто буде поруч. Не смайлик». І натиснула «відправити».

Він відповів за хвилину: «Анно, не поспішай. Ми ж ідеальні разом. Дай мені час». Я всміхнулася. Сумно. Видалила чат. Вимкнула комп’ютер.

Наступного ранку прокинулася від тиші. Без повідомлень. Без віртуальної кави. Без «сонечка». Але встала. Зварила справжню каву. Із корицею. Пахло життям.

Ввечері пішла на прогулянку. Хрещатиком. Сама. Навколо кишіло людьми, то в одну сторону, то в іншу, то закутаних, то розхристаних, то сумних, то веселих. Всі вони кудись поспішали, до когось поспішали в надії чи певності.

У кафе з видом на Дніпро сіла за столик біля вікна. Замовила пиріг із яблуками. Для себе. Смакував, як дитинство.
І подумала: може, десь тут сидить хтось. Хтось живий. Хто не боїться аптек і бульйонів. Хто не ховається за смайликами. Хто слухатиме не тільки слова, а й серцебиття. Хто скаже: «Я тут». І буде.

Мені сорок п’ять і я нарешті зрозуміла – роман без зусиль – це казка. Гарна. Але казка. А роман із зусиллями – прати, готувати, хворіти разом, сміятися разом – це життя. Справжнє. І я готова до нього.