Я лиш глянула і одразу впізнала риси Надії в молодості, подруги моєї, але характер в доні ще той.

– Добрий день. Я тата хочу бачити, – отак з порогу.

– Батько на роботі і буде пізно.

– То я почекаю, – каже і до хати отак по-хазяйськи заходить!

Не буду ж я з нею на порозі перечитися, щоб потім сусіди мали про що говорити, тому й не виганяла її.

А сама чоловікові зателефонувала, щоб швидше йшов додому, а не в гараж до Максима, де він часто любить пропадати.

– І ще раз тобі кажу – я її в себе не прийму і за квартиру ти теж платити не будеш!

– Семен сопів в трубку, що вона теж його донька.

– І що? У нас теж спільна донька. То тепер вона має на кухні спати, бо його колишнє життя до нас увірвалося?

І Надія теж добра, підіслала доньку… Знає, що з роками у родині не все лад, то треба нас посварити на доньці.

Але я його швидко до нігтя! Нема чого в моїй квартирі командувати. Це моя квартира і я думала, що ми з часом купимо більшу і кращу, але з таким чоловіком… Не дарма Надія не бігла його вертати, може й хрестилася, що збулася.

Що тепер з того Семена? Та нічого! Тепер лише лисина і живіт та вічне невдоволення.

А колись був таким красенем, що на нього не лише я заглядалася. Казала я Надії аби чоловіка пильнувала, а вона тільки усміхалася та казала, що він її любить та їхню донечку.

Може й любив, але чомусь за мною побіг…

І ось Семен на поріг, як донька до нього:

– Тату, я поступати чи можна в тебе побути кілька днів?

– Ти знай до кого звертатися, – обірвала я нахабу, – Квартира моя, а батько твій може розпоряджатися хіба своїми вудками!

– Овва, – каже Аліна, – То ти тут і слова не маєш… Що ж, ти на це заслужив.

– Аліно, Марино!, – почав нас втихомирювати Семен, але було ясно, що він нічого не вирішує.

– То прихистите, тітко Марино, чи ні?, – не вгаває Аліна, – Чи мені на вокалі ночувати?

– Ні, не прихищу, а так і бути – дам тобі гроші на номер в готелі, – кажу.

Так і зробила, то вона сопучи з хати й пішла, а Семене за нею донькає.

– Доню, зачекай…

Довго його не було, видно проводжав, але хай. А тепер не говорить до мене, бо я, бачте, його доньку до нас не пустила, а вона ж скільки дороги зробила, щоб його побачити…

– То треба було працювати аби мати більшу квартиру, а не хіхікати на роботі та до бухгалтерок загравати.

Звик завжди легенько жити, а тепер я винна, що нема де твою доньку покласти спати? Може, між нами б лягла?

– Я все життя на вас працював. – почав він звичну свою пісню.

– Ой, робив вигляд, що працював, бо праці твоєї де видно? Хіба он на животі!

Не треба про мене думати, що я зле вчинила, повірте, в готелі зручніше, ніж на підлозі у нашій хаті, тим більше, про що вона думала, коли сюди їхала? Мені й досі вчуваються слова її матері в вухах, а вона сюди…

Думаю, вороги не так між собою ведуться, які вона мені слова тоді казала.

А по правді, то я її від такого чоловіка врятувала і вона має мені бути за це вдячна.

Фото Ярослава Романюка.