Але вже не було кому казати, не стало його і розходилися люди з поминок та балакали між собою. Я ж сиділа біля хати на лаві, згадувала, яким він був і як хотів аби ми всі жили за його правилами.

– Та що сусіди скажуть, – було його улюбленою фразою.

Я думала, що лише бабуся цим переймалася, але й він вважав, що треба завжди виконувати правила, хай вони старі, але дієві.

– Бо доті будеш мати ласку в Бога і люди тебе поважатимуть.

Я пригадую лишень один випадок, який мене від дідових правил відвернув.

Я вже кілька років жила в місті, ми з чоловіком купили там квартиру, але ще не розщедрилися на гараж, тому мали гараж в селі. Мої батьки збудували гарну хату з гаражем, думали, що я буду біля них жити, але ми з чоловіком познайомилися на навчанні і дуже нам полюбилося місто нашої молодості, тому надумали жити в ньому.

Батьки з обох сторін нам помогли й з квартирою, але я більше хотіла аби ми їздили до моїх батьків, бо це мій дім і мені там набагато комфортніше та зручніше. Саме я вмовила чоловіка тримати у нас в селі колеса від машини і різні інші речі для неї. Ігор погодився.

Одного разу ми приїхали серед тижня поміняти колеса на літні, але тут дідусь сказав, що не можна міняти, бо якесь свято церковне, дуже велике.

– Діду, та в місті все працює, а ви не хочете аби ми це зробили? Нам завтра на роботу.

– Ні, то село, тут всі будуть знати, що мої онуки на таке велике свято міняли колеса.

Нікуди було діватися і ми вирішили переночувати та зранку встати і все зробити. Ми добре провели час, бо погода була чудова і лягали спати з думкою про те, що встанемо раненько і ще встигнемо на роботу.

І що видумаєте? З самого ранку періщив дощ, не перестаючи ні на хвилину. Ігор під такою зливою міняв колеса, бо батькова машина стояла в гаражі і ми не могли знайти від неї ключі.

Він промок, мов хлющ, а дідусь на все це дивився з вікна, а далі мені каже:

– Бог все бачить і за ваші думки таке сталося.

Ігор вже не витримав і сказав, що ми більше ніколи там не будемо тримати нічого і купимо гараж в місті.

Ми не розмовляли кілька днів, а далі економили на усьому аби таки купити гараж. Але як тільки ми його купили, то мій батько продав свою машину і зараз гараж перетворився на стодолу, він так забитий непотребом, що я навіть туди заходити не хочу.

І тепер пройшло багато років, дідуся не стало і я чула, що про нього кажуть люди, які виходили з нашого подвір’я. То я вам скажу, що вони казали – нічого. Так, нічого про діда не говорили. Так наче вони щойно вийшли з автобуса і йдуть по своїх справах. Обговорювали страви і ремонт, паркан і родичів, але нічого про діда не було сказано. Яка він був людина, якісь історії з ним, хай би й погані, але були. Мовчок.

І от я питаю себе – то варто було так всіх тими людьми лякати?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота