Ця історія почалася з того, що нашої тітки не стало. Майно ділили швидко: брат із сестрою забрали квартиру в місті, бо їхнім дітям треба було помагати, а мені залишилася стара дача за тридцять кілометрів від обласного центру. Я не сперечалася. Мені на той час якраз хотілося спокою, бо донька натякала, що хоче з зятем і дітьми переїхати до мене, бо їм важко з орендою.
Я дачу обрала, бо не хотіла за квартиру змагатися, якщо чесно, а тоді, після натяків доньки поїхала в те село. Побачила хатинку і закохалася.
Вона була міцна, але потребувала оновлень і я вирішила, що зроблю з цієї хати будиночок мрії. Поїхала в Італію і за три роки мала чудову хатинку, з сучасним ремонтом і власним подвір’ям.
Коли все було готове — і ремонт, і паркан, і молодий сад, — я на свою голову вирішила влаштувати новосілля.
Запросила брата Віктора та сестру Людмилу.
— Ого, Руслано, ти тут палац вибудувала, — сказав Віктор, щойно зайшов у хвіртку.
— Та який палац, просто порядок навела, — відповіла я, накриваючи на стіл в альтанці.
— Ну-ну, — Людмила прискіпливо оглядала все навколо.
Того вечора ми посиділи непогано. Згадували дитинство, сміялися, домовилися частіше зустрічатися.
Де ж я знала…
Наступної суботи, коли я тільки збиралася попити кави на терасі, почула гуркіт машини. Приїхав Віктор із дружиною та онуками.
— Привіт, сестро! Ми на свіже повітря, дітям же треба десь бігати, — заявив він, вивантажуючи з багажника вугілля.
— Я сьогодні не планувала гостей, — розгублено мовила я.
— Та які ми гості? Свої ж. Ти не турбуйся, ми самі все зробимо.
Вони розпалили мангал, діти почали гасати по моїх квітниках, а дружина Віктора пішла на город і почала обривати полуницю.
— Руслано, де у тебе миска? Я малому трохи назбираю, — крикнула вона з грядки.
— Там, на кухні, — відповіла я, відчуваючи, як починає боліти голова.
У неділю з’явилася Людмила. Вона приїхала електричкою, з порожнім рюкзаком.
— Ой, я на хвилинку, — защебетала вона. — Тільки подивлюся, як там твої помідори. Кажуть, у цьому районі фітофтора пішла.
Через годину рюкзак був повний огірків, кропу та першої капусти.
Так тривало два місяці. Кожні вихідні я перетворювалася на обслуговуючий персонал для своєї родини. Вони привозили пачку сосисок, а з’їдали все, що виросло в моєму городі, та ще й воду і світло крутили на повну.
Якось я вирішила змінити тактику. Якщо вони їздять до мене, то і я поїду до них. Може, зрозуміють, як це — коли до тебе валяться без запрошення. У вівторок я зібралася і поїхала до Людмили в місто.
— Ой, Руслано? Ти чого це посеред тижня? — здивувалася сестра, відчиняючи двері. Вона була в халаті, в квартирі пахло смаженою цибулею.
— Та от, вирішила провідати. Сумувала, — сказала я і пройшла на кухню.
— Я якраз збиралася йти у справах, — занервувала Людмила.
— То я почекаю. Посиджу, телевізор подивлюся.
Я просиділа в неї чотири години. Людмила ходила з кутка в куток, не знаючи, чим мене зайняти. Чай ми пили тричі.
Зрештою, вона просто почала збиратися і сказала, що їй треба в поліклініку.
До Віктора я заїхала в четвер увечері.
— Ми вечеряти збираємося, — зустрів він мене на порозі.
— О, як вчасно. Якраз голодна, — посміхнулася я.
Віктор перезирнувся з дружиною. Мене посадили за стіл, дали тарілку супу. Розмова не клеїлася. Я сиділа довго, розпитувала про роботу, про онуків. Було видно, що я їх обтяжую.
Проте мій план провалився. Наступної суботи вони знову були в мене. Мій візит до них вони сприйняли не як натяк на настирливість, а як підтвердження того, що «ми тепер часто спілкуємося».
Тоді я вирішила піти на радикальні заходи. У суботу вранці я зачинила будинок на всі замки, перелізла через задній паркан до сусідки і попросилася посидіти в неї в садку.
О десятій ранку почула, як біля моєї хвіртки загальмували дві машини.
— Руслано! — кричав Віктор. — Ти де?
Вони відкрили ворота і зайшли на обору.
— Мабуть, поїхала кудись, — почула я голос Людмили.
— Може, з донькою в місто поїхала? — припустив Віктор. — Та нічого, альтанка ж відкрита. Ходімо, я дрова бачив за сараєм.
Я спостерігала крізь шпарину в сусідському паркані, як вони поводилися як господарі. Розпалили вогонь, витягли мої стільці з-під навісу. Людмила пішла на город.
— Руслана зовсім за городом не стежить, — донісся її голос. — Поглянь, скільки кабачків переросло. Треба зібрати, бо пропадуть.
Я не витримала і вийшла зі схованки. Просто мовчки підійшла до альтанки.
— О, з’явилася! А ми вже думали, де ти бродиш, — весело сказав Віктор, перевертаючи м’ясо на вогні.
— Я була вдома і не хотіла нікого бачити, — тихо сказала я.
— Та чого ти сердишся? Ми ж рідні люди. Бачиш, кабачки тобі рятуємо, — Людмила показала на купу овочів, кинутих просто на траву.
— Я прошу вас поїхати, — сказала я, дивлячись братові в очі.
— Руслано, ти що, перегрілася на сонці? — Віктор відклав щипці для м’яса. — Ми приїхали відпочити, м’ясо вже майже готове.
— Забирайте м’ясо і їдьте. Я хочу побути одна.
— Ну і характер у тебе став, — буркнула дружина Віктора. — Наче ми чужі якісь.
Вони поїхали через півгодини, залишивши після себе купу сміття в альтанці і розтоптані квіти біля стежки. Весь наступний тиждень вони мені не дзвонили. Я думала, що нарешті перемогла. Але в п’ятницю ввечері зателефонувала донька.
— Мам, мені тітка Людмила дзвонила. Каже, що ти зовсім здивочіла на тій дачі. Скаржилася, що ти їх вигнала.
— А вона не сказала, що вони вдерлися на ділянку через зачинену хвіртку? — запитала я.
— Та вона каже, що вони як краще хотіли… Мам, може, ти справді занадто різко? Вони ж родичі.
Ця фраза «вони ж родичі» мене просто добивала. Я зрозуміла, що пояснювати щось марно. Якщо люди не розуміють слова «ні», треба діяти інакше.
Наступні вихідні я зустріла з підготовленим планом. Коли знову приїхала Людмила (цього разу сама, мабуть, на розвідку), я не вигнала її. Я винесла їй лопату.
— Ой, Людо, як добре, що ти приїхала! У мене трубу в городі прорвало, треба траншею копати до колодязя. Зять не зміг, а я сама не потягну.
— Руслано, ти що? Я ж у світлих штанях, — відсахнулася сестра.
— Нічого, я тобі старі штани дам. Давай, бери лопату, а я піду відро шукати.
Людмила постояла з лопатою п’ять хвилин, поколупала землю і сказала, що в неї різко схопило серце.
— Ти йди приляж, — порадила я. — А як полегшає — продовжимо. Там роботи всього на кілька годин.
Сестра поїхала через двадцять хвилин, навіть огірків не попросила.
З Віктором було складніше. Його роботою не злякаєш. Коли він приїхав наступного разу, я зустріла його біля воріт.
— Вітю, слухай, тут така справа. Мені терміново гроші потрібні на ремонт насоса. П’ятнадцять тисяч. Позичиш?
Віктор зам’явся.
— Та звідки у мене такі гроші, Руслано? Сам знаєш, онукам на школу збираємо.
— Ну, ти ж казав, ми рідні люди. Мені більше нема до кого звернутися. Ти ж тут щотижня відпочиваєш, мабуть, теж зацікавлений, щоб вода була.
Брат покрутився, походив навколо машини.
— Знаєш, ми мабуть сьогодні поїдемо. Дружині щось недобре.
Більше вони не приїжджали без попередження. Але виникла інша проблема — вони почали обговорювати мене на всіх сімейних святах. Мовляв, Руслана зажерлася, на дачу не пускає, гроші вимагає.
От і не знаю чи варто тепер пояснювати, хто не правий? Чи хай так буде і мені спокійніше? Що порадите?