Я довго думала, чи варто про це говорити, але, мабуть, настав той момент, коли треба визнати правду — передусім для себе. Я багато років робила все можливе й неможливе, щоб утримати Олега біля себе, хоч він давно хотів піти. Я думала, що борюся за родину.

Наше життя з Олегом починалося добре. Він був уважний, усміхнений, мав плани, і я була впевнена, що ми зможемо все. Але потім щось змінилося. Спершу ледь-ледь: затримувався, мовчав, уникав розмов. Я запитувала, чи все гаразд, а він відмахувався. Та одного ранку він просто заявив:

– Юлю, я більше так не можу. Мені треба піти.

І тоді в мені щось перемкнулося. Я не мала наміру дозволити йому просто піти. Я була впевнена: я його доля і він просто заблудився, дезорієнтований, але він буде щасливий тільки зі мною і з нашим сином.

Спершу це були сльози. Я казала, що не витримаю, що він руйнує моє життя, що не має права так просто забирати свої речі. Він мовчав або відводив очі.

Я казала, що він пошкодує, коли піде, що я не дам бачитися з сином, якщо на те пішло, бо який він батько, коли кидає свого сина?

Він тоді зупинився, я знала, що він дуже любить Вітю.

Він залишився, а я вирішила, що тепер всі мають мені допомагати: його батьки і мої теж.

Мої батьки говорили з Олегом, говорили з його батьками, наче все вирішили, що ми всі за те аби зберегти родину.

Тому, як тільки Олег кудись збирався чи затримувався, я стояла в коридорі, перегороджуючи шлях.

– Ти вийдеш — я подзвоню твоїм батькам, – сказала я різко.

– Навіщо? – він здивувався.

– Вони повинні знати, як ти їх слухаєш.

Він виходив, а я дзвонила. Плакала в слухавку, розповідала, що він мене покидає, що руйнує дім. Його мама телефонувала йому:

– Олеже, ти що зовсім? Що ти задумав? Повернись до тями!

Він вертався і ночував у вітальні.

Я влаштовувала сцени. Бурхливі, гучні, з докорами, бо тихі розмови вже не працювали.

Коли він казав, що все одно піде, я підвищувала голос, грюкала дверима, вимагала пояснень.

– Хочеш піти? Добре! Але спершу скажи це мені в очі. Зможеш? Чи ти просто тікаєш, бо тобі так легше?!

Він був людиною, що не любила конфліктів. Виснажувався після кожної такої розмови. І я знала це.

Коли я помітила, що він затримується на роботі, я почала перевіряти. Телефонувала йому щогодини. Якщо він не брав слухавку, я переходила до наступного кроку — дзвонила його колегам.

Спершу ввічливо:

– Вибачте, чи Олег ще на роботі?

А потім жорстко:

– Скажіть, з ким він зараз?! Чому не відповідає?!

І коли мені цього стало замало, я пішла далі.

Я почала телефонувати його директору.

Так, я переступила межу.

– Доброго дня, це Юлія, дружина Олега. Я повинна з вами поговорити. Мій чоловік поводиться дивно. Можливо, у нього проблеми з колективом? Він приходить додому пригнічений. Мені треба знати, що відбувається у вашій компанії.

Директор спершу чемно відповідав, що все гаразд. Але я дзвонила знову. І знову. Так часто, що одного разу він не витримав:

– Пані Юліє, дозвольте вашому чоловікові працювати спокійно. Йому потрібен простір.

Більше він не брав від мене слухавку і я вирішила приходити до нього на роботу.

Приходила в обід, щоб ми разом йшли їсти, зустрічала його після роботи, коли він довго не виходив, то я заходила в приміщення.

При всіх. Стояла у дверях кабінету і чекала, поки він підведеться.

– Олеже, нам треба поговорити, – вимовила я так, що весь відділ обернувся.

Він блід.

– Ти що твориш?!

– Ти не береш слухавку. Я хвилююсь. Я твоя дружина. Я маю право знати, де ти і з ким!

Колеги мовчали. Директор вийшов і сказав:

– Давайте перенесемо цю розмову з офісу.

А я дивилась на Олега і думала: ось, він нікуди не дінеться. Бо я не дам.

Я ховала ключі, якщо він мав їхати у відрядження чи на виїзне засідання.

Кілька разів він усе ж намагався піти, зібрав речі. Стояв біля порога з валізою. А я падала на коліна й казала:

– Якщо ти зараз вийдеш – ти мене зламаєш. Ти знищиш усе моє життя. Хочеш цього?!

Олег не витримував і лишався.

Але далі сталося дивне – його звільнили з роботи. Сказали, що він створює в колективі несприятливу ситуацію.

Я була рада, що чоловік вдома і в мене перед очима.

Але він почав випивати.

Удома було все менше грошей, бо він знаходив розраду там, де можна забутися. Він сидів похмурий, мовчазний, майже не дивився на мене.

Мені прийшлося піти працювати, не тому, що хотіла, а тому, що мусила. А там з’явився Андрій. І я… вперше за багато років відчула себе живою.

Поки я на роботі оживала, вдома Олег ставав тінню. Коли я почала пізніше повертатися, він не звертав уваги, головне аби я клала гроші в шкатулку.

І в той момент я вперше подумала – навіщо мені такий чоловік?

Коли я сказала, що йду, він навіть не підняв голови.

Я йшла від нього з чистою совістю, подумала, що тепер він може піти до тієї жінки і ми обоє будемо щасливі.

Але через кілька місяців Олег почав… повертатися. Не з бажанням змінитися, а з проханнями.

– Юлю, дай трохи… мені важко.

А коли я відмовила:

– Ти жінка? Чи хто? Ми ж були разом!

Я не могла його збутися, телефонувала його батькам аби з ним щось зробили, бо я хочу жити нормальним життям.

– Робіть щось з ним, ви можете на нього вплинути чи ні?

Але вони казали, що це я з ним таке зробила.

Звичайно, що мене почало трохи непокоїти сумління і тоді я пішла до тієї жінки. Але вона виставила мене!

– Я вийшла заміж і не чіпай мене більше. Що хотіла, те й маєш.

Уявляєте, сказала мені таке?

Я не знаю, як мені відчепитися від колишнього, я не хочу аби він руйнував мої стосунки, але я не бачу аби хтось з його рідних хотів йому помогти, вони й далі роблять вигляд, що вони ні до чого. Як мені бути?