Я опинилася в такій ситуації, що матір треба було пробачити, щоб відпустити минуле і хоча б трохи пожити так, як живуть інші – легко і насолоджуючись кожним днем.

На перший погляд у мене непогана зовнішність, своя квартирі і робота з гарною зарплатою. Але мені вже сорок на носі, а ніякого особистого життя. То з одним жила, надіялася заслужити зізнання в коханні, далі з іншим зустрічалася, але так і не женився на мені п’ять років, а зустрів якусь дівчину і за тиждень зіграли весілля. Останні десять років я зустрічаються з чоловіком, якого не цінує дружина і він чекає, коли діти стануть повнолітніми аби піти з родини.

З мамою я рідко спілкуюся, але в той день прийшла аби поділитися новиною, яка перевернула моє життя – я буду мамою. Ніколи.

– Стільки клопоту через це?, – відказала мама, Ти ж знаєш, що діти, то не головне в житті.

Так, я знала. Мама мені змалку казала, що якби не тато, то вона б ніколи не наважилася на другу дитину. Вартувало мені забруднитися чи занедужати, як мама гукала тата:

– Йди сюди, твоя знову з сюрпризами.

Тато мовчки прав мій одяг, варив картоплю над якою я дихала і запарював малиновий чай. Він любив мене за двох, та що казати – за десятьох і я мала щасливе дитинство. Якби не мама.

Вона завжди мене порівнювала з іншими і не на мою користь. Тепер я думаю, що вона ж на мене й уваги не звертала в побуті, а як йшло діло до порівняння, то не могла змовчати. Якщо тобі байдуже, то хай буде байдуже.

Хоч я старалася і гарно вчитися, і виступати на різних конкурсах, мене хвалили вчителі, але не мама.

Далі я пішла вчитися на вчительку, бо краєм вуха чула, як мама моя розповідала кумі, що колись мріяла стати вчителькою. Я подумала, що здійсню мамину мрію. Але мама казала, що у мене немає до цього задатків і марно я вступила на державне, але вже що поробиш, не забирати ж документи.

Я обрала додаткову спеціальність – іноземна мова і завдяки їй зараз добре заробляю, бо перекладачів толкових треба всюди. Я не працювала в школі жодного дня і мама й досі має це за аргумент, коли вичитує мені, чому я себе в житті не можу знайти.

Звичайно, що вона остання жінка на планеті, до якої можна підійти з таким повідомленням, з такою дійсністю. Тата не стало, тому я сподівалася почути слова втіхи, але їх не було. Вона сказала, як сказала і я пішла геть.

Про дитину я подумала якраз перед своїм днем народження. Якось наче в голові прояснилося, що мені скоро сорок, а у мене ні дитини, ні чоловіка. Завела про це мову з Костею, а він сказав, що не хоче більше дітей.

– Я думав тебе все влаштовує, а ти з тих, хто хоче закритися з дитиною в хаті і нікуди не виходити?, – його красиве обличчя аж перекосилося.

І від цих слів я зрозуміла, що хочу сидіти в хаті і няньчити малюка і він у мене буде, хоче того він чи ні. Але нічого не виходило кілька місяців, тому я пішла на огляд. Мене там не втішили.

Мало того, що пізно щось робити, та й куди вам, не одруженій це.

Я намагалася й далі робити вигляд, що нічого не сталося, зустрічалася з Костиком, питала, коли ж той день, старалася в усьому йому догодити.

А одного дня прокинулася від того, що зі мною щось не так.

«Не нажилася ти, Віро, а вже вибиратися треба», – сказала я собі. І що робити в ці останні дні, як почати життя з початку хай і на кілька місяців? Я давно читала, що треба пробачити, бо саме затаєні образи коять з людьми такі речі.

Тому я наважилася піти до матері та пробачити їй, попри те, що вона ніколи не просила у мене вибачення.

– Мамо, я тобі пробачаю, – почала я з порогу, навіть, не переступивши його, – Пробачаю, що ти вистригла мені жуйку з волосся в другому класі і навіть не постаралася це виправити гарною стрижкою, підстригла мене під горнець.

Пробачаю, що ніколи не приходила на мої виступи, хоч я завжди тебе чекала. Пробачаю, що не ти пояснила мені про всі жіночі справи. Пробачаю, що не дала мені опори, яку я шукаю у інших, але не в собі. Пробачаю, що ти не любила мого тата, що їздила у відрядження, коли його не було вдома, а я тебе покривала.

Слова лилися з мене і мати стояла з круглими очима, вона була вражена. Що я пам’ятаю такі дрібниці, я це читала з її лиця. Але я пішла раніше, ніж вона встигла щось вимовити на такий монолог. Безперечно щось саркастичне.

Далі вирішила зробити добро і привела в дім кішку, яка давно жила у дворі, сусіди її підгодовували, а я завжди була проти, бо варто було уважно дивитися пі ноги, коли там ходиш з цими котами.

Кішка була вперта, не знала любові і вона мені полюбилася саме цим. Вона пізнавала мою квартиру, а я себе.

З Костею порвала, навіщо він мені в такі дні зі своїм бухтінням про невдячних дітей та дружину? Я маю мати лишень позитивні спогади.

Взяла відпустку і просто лежала перед телевізором, замовляла доставку додому і ні від кого не брала слухавку. Та й не телефонував мені ніхто, я ж включала пізно вночі телефон аби дізнатися, хто ж за мною сумує. Тільки один дзвінок від матері і від Кості, для галочки.

А далі я спохватилася – я ж уже кішку приручила, то як вона потім буде? Треба вмовити матір аби вона її взяла собі.

Але пізніше про це подумаю, коли стане геть кепсько.

Але гірше не ставало, навіть попустило і я аж руками сплеснула – треба давно було так зробити. Для чого я стільки чекала? Може, й хвороба відступила? Треба піти перевіритися, адже я відповідаю за кота.

– Ви чекаєте дитину, – сказала терапевт, переглядаючи мої аналізи.

– Яку дитину? У мене не може бути дітей.

– Може-не може, я вам кажу як є, – кинула жінка, – Ставайте на облік. Наступна.

Який це був день, чудовий, хотілося поділитися цією радістю з усім світом. Пішла до матері.

– Дитина в твої роки?, – та театрально вхопилася за голову, – Та вже, якось буде.

Я привела на світ прекрасну дівчинку, мама від неї не відходить, каже, що не може зрозуміти звідки у ній такі сильні почуття до неї, вона ж звичайна дитина. Чомусь полюбила і мою кішку, завжди купує їй дорогий корм і тішиться, коли та обирає сидіти у неї на колінах, а не у мене.

– Знаєш, Віро, я не у захваті від твого життя, але, сподіваюся, що ти хоч не будеш й далі чекати на того?

– Ні, не буду. Я не хочу взагалі його бачити, стільки років промарнувала, але хоч наостанок пригодився, – я ніжно поглядала на доньку.

Нарешті в моєму житті є людина, яка буде мене безмежно любити, просто так, як і я її.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота