Віктор зійшов з автобуса біля вокзалу й одразу зрозумів, що не хоче нікуди поспішати. Місто було чуже, шумне, з різким вітром між будівлями. Він приїхав сюди з дивним піднесенням, а тепер ішов повільно, ніби все пережите впало на його плечі і нема сил навіть переставляти ноги.

На вокзалі все було як завжди: оголошення, запах кави, люди з напруженими обличчями. Віктор сів на лавку в залі очікування, поставив сумку біля ніг і втупився в підлогу. Думки крутилися навколо одного, але він уперто відганяв їх, ніби від цього щось зміниться.

Квиток назад він купив швидко. Не планував так рано, але обставини вирішили за нього. До поїзда було кілька годин.

Віктор вийшов на перон, обрав лавку так, щоб бачити табло, і сів, згорбившись, наче хотів стати меншим.

— Вільно? — почув він поруч.

Підвів голову. Чоловік років сорока п’яти, акуратний, у темному пальті, з валізою на коліщатках.

— Так, сідайте, — відповів Віктор.

Чоловік сів, зітхнув, подивився на рейки.

— Довге очікування, — сказав більше собі, ніж співрозмовнику.

— Три години, — кивнув Віктор.

— У мене теж. Мав їхати пізніше, але довелося міняти плани.

Телефон у чоловіка задзвонив. Він відповів коротко, напівпошепки, відійшовши на кілька кроків.

— Так… я вже тут… ні, не затримуюся… добре, подзвоню ще.

Повернувся, сів, потер обличчя долонею.

— Мене Андрій звати.

— Віктор.

Потисли руки.

— Ти додому? — спитав Андрій.

— Так. Хоч і не збирався так швидко.

— Родина?

Віктор усміхнувся криво.

— Жінка, яку я любив усе життя. Точніше, люблю.

Андрій повернувся до нього всім корпусом.

— І що сталося?

— Нічого надзвичайного. Просто зрозумів, що там я зайвий.

Андрій мовчав кілька секунд.

— Дивно, — сказав він. — Я от навпаки. Маю сім’ю, але почуваюся зайвим у власному домі.

Віктор кивнув.

Вони сиділи мовчки кілька хвилин. По перону проходили люди, хтось сварився з провідницею, хтось нервово дивився на годинник. Андрій першим порушив тишу.

— Знаєш, Вікторе, я от уже рік живу так, ніби щось краду. Час, увагу, самого себе. Приїжджаю сюди — ніби все добре, легко. Повертаюся додому — знову рутина.

— І що є не так? — спитав Віктор.

— Як у всіх. Робота, побут, розмови про школу, про гроші. Дружина хороша, не скажу нічого. Але я ловлю себе на думці, що слухаю її в піввуха.

Віктор повільно кивнув.

— Знаєш, я теж так колись думав, що десь там — справжнє, а тут — просто життя. А виявилося, що я сам відгородився.

— Ти ж сказав, що не жив із тією, яку любив, — насторожено мовив Андрій. — Тоді в чому помилка?

— У мовчанні, — спокійно відповів Віктор. — У постійному «потім». Потім скажу, потім наважуся, потім щось зміниться. А воно не міняється. Просто час минає.

Андрій глянув на табло, потім знову на Віктора.

— А зараз? Ти ж усе-таки поїхав до неї.

— Поїхав. І зрозумів, що життя — це не кіно. Там теж страхи, родичі, чужі думки. І я замість того, щоб поговорити, знову зробив те, що вмів найкраще, — пішов.

— І шкодуєш.

— Так.

Андрій важко видихнув.

— Я боюся, що якщо залишу все як є, то через десять років сидітиму десь так само і говоритиму, як ти.

Віктор подивився прямо.

— А я боюся, що ти через десять років говоритимеш гірше. Бо я втратив шанс тоді. А ти можеш втратити двох одразу.

— Двох? — не зрозумів Андрій.

— Сім’ю і себе. Бо коли постійно тікаєш, у якийсь момент не розумієш, де твій дім.

Андрій потер шию.

— Легко тобі казати.

— Ні, — тихо заперечив Віктор. — Важко. Саме тому й кажу. Бо знаю, як воно болить потім. Коли вже не виправиш.

— Ти думаєш, я маю просто взяти й обірвати все там?

— Я думаю, що ти маєш подивитися на свою дружину не як на фон, а як на людину. Спробувати бути поруч не з обов’язку, а по-справжньому. Якщо не вийде — тоді принаймні знатимеш, що не збрехав ні їй, ні собі.

Андрій довго мовчав. Потім тихо сказав:

— Донька вчора спитала, чому я завжди кудись їду.

Віктор нічого не відповів. І цього було достатньо.

Оголосили посадку на кілька поїздів одразу. Перон пожвавився, люди потягнулися до вагонів.

— Слухай, — сказав Андрій, підводячись, — я не знаю, як складеться. Але ця розмова… вона вчасна.

— Просто не тікай мовчки, — відповів Віктор. — Це найгірше.

Віктор дивився, як Андрій відходить у бік свого вагона, і відчував дивне полегшення. Ніби сказав не комусь чужому, а самому собі те, що давно крутив у голові. Він ще посидів кілька хвилин, не рухаючись, поки перон поволі спорожнів.

Поїзд Андрія рушив, а Віктор залишився на лавці, тримаючи сумку між колінами.

Думки знову повернулися до неї. До Лариси. Він знав її зі школи, з тих часів, коли все здавалося простим. Вона тоді сміялася легко, а він мовчав і дивився здалеку. Мовчання стало його звичкою на роки.

Коли вони знову знайшли одне одного, Віктор довго не наважувався приїхати. Листування затягнулося на місяці. Вони говорили про дрібниці, про погоду, про будні, але між рядками жило те, що не зникло. Коли він усе-таки зважився, їхня зустріч була справжньою, рідною.

Але життя швидко нагадало про себе. Родичі, побут, напруження. І знову Віктор зробив звичне — відступив.

«А якби я тоді не пішов?» — думав він, дивлячись на табло.

Він уже збирався підводитися, коли почув знайомий голос.

— Вікторе!

Він обернувся різко. Лариса стояла за кілька метрів, трохи розгублена, з сумкою в руках.

— Ти що тут робиш? — видихнув він.

— Тебе шукаю, — сказала вона просто. — Ти поїхав, навіть не попрощався.

— Я не хотів ускладнювати, — відповів він, опустивши очі.

— А мене спитав? — у її голосі не було злості, лише втома. — Ти знову все вирішив сам.

Віктор мовчав.

— Знаєш, — продовжила Лариса, — я втомилася чекати, поки ти наважишся. Я не прошу нічого великого. Просто будь тут. Не тікай.

Він подивився на неї уважно, ніби бачив уперше. У цей момент слова Андрія знову спливли в голові, але тепер вони звучали інакше. Не як порада, а як перевірка.

— Я боюся, — чесно сказав Віктор. — Але ще більше боюся знову поїхати й шкодувати.

Лариса кивнула.

— Тоді не їдь.

Вони стояли мовчки. По гучномовцю оголосили прибуття його поїзда.

— Я маю квиток, — розгублено сказав він.

— А я маю рішення, — відповіла вона. — І не хочу більше жити напівжиттям.

Віктор глянув на свій поїзд, потім на неї.

— Ходімо до каси, — сказав нарешті. — Або… — він усміхнувся слабко. — Або просто залишимось.

Лариса вперше за вечір усміхнулася.

— Оце вже розмова.