Мій син закохався і я це чітко побачила – додому став рідше приїздити, зі мною не говорить часто, а як говорить, то лиш відповідає «так» чи «ні».

А якось приїхав. Я так зраділа, все приготувала, що він любить і подумала, що після смачної вечері час і трохи бути відвертим.

– Сину, я відчуваю, що у тебе є дівчина і це все серйозно. Коли ти нас познайомиш?

– Мамо, вона не хоче поки знайомитися з батьками. Та й не думаю, що їй дуже село сподобається.

– Тобто? У нас селище міського типу, це, по-перше, а, по-друге, ти тут вже маєш роботу, ми про все домовилися.

– Так, мамо, але вона не хоче жити в селі.

– А де вона хоче жити?

– В місті. І я тепер теж думаю, що так буде краще для мене.

Ну, знаєте, ми тут про все домовилися, йому місце тримають, щоб після п’ятого курсу він прийшов на роботу, а йому кохання в голові.

– Слухай, про тебе Оленка питає.

– Яка Оленка?

– Як яка? Ти ж гуляв з нею, однокласниця твоя.

– Мамо, коли це було. Та й що мені тепер до неї?

Ну, мене вже тут серце геть кольнуло, адже Оленка – то таки своя дівчина, все знає по господарці, знає Максима з садочку, вони не просто гарна пара, а пара довговічна, бо саме на спільних інтересах тримається міцний шлюб.

А не на тому, що та дівчина йому показала.

Мені лишалося тільки молитися аби мого сина минула ця дівчина. Я дуже вірила, що вона включить мозок і зрозуміє, що мій син ледве може дати їй в місті орендовану квартиру, а на зарплату вчителя там взагалі не вижити.

Ні, я за такі думки не засуджую, якраз, навпаки, жінка має про таке думати, бо їй дітей на світ приводити і потім годувати, треба щоб чоловік зміг це все забезпечити.

Бо як одне кохання на умі, то все, тільки діти будуть вискакувати з капусти, але ж на що їх годувати?

І ось знову син приїхав, геть сумний.

– Мамо, вона не лише зі мною крутила!

«Слава Тобі, Господи!», – подякувала я в думках.

Все виявилося дуже несподівано. Валя останнім часом була дуже холодна з Максимом, відміняла побачення і так далі, от син і ходив сумний. А якось дівчина, якій він подобався і запросила його до себе, мовляв, ти такий розумний, то поясни мені те і се.

А мій син і пішов. Не знаю, як там все було далі, але він приходить до тієї дівчини додому, а там його Оксана в усій красі з її братом. Той звідти чкурнув, навчання закинув, а тепер от приїхав додому, бо ж куди дінеться.

– Сину, мені шкода, що все так сталося. Тепер, головне, не наробити більших дурниць, ніж вже є. навчання передусім, а потім все буде інше. Повір.

Так тиждень син побув вдома, далі пішов закривати всі хвости, щоб отримати диплом. Вернувся додому і став працювати.

А тут вже Оленка сама взяла справу в свої руки. Ненав’язливо, лагідно, поступово, вона переконала його, що любов є, що його люблять і варто тільки дати шанс.

Вони одружилися, живуть у нас. Подарували нам онучку, якою я не можу натішитися, назвали на мою честь – Людмилою. І я вірю, що це не останній нам подарунок, та й не лише нам – собі.

Я ще переживала, а особливо, коли поїхав Максим на зустріч випускників, думала, як там її зустріне, то бозна що може бути. Але він там побув кілька годин і приїхав назад з дуже гарними двома букетами квітів:

– Моїм улюбленим жінкам, – сказав він і обійняв мене міцно-міцно.

Так, мати готова для своєї дитини на будь-що, але найважче – це чекати, коли від тебе нічого не залежить. А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота