Ми з чоловіком разом більше двадцяти років, разом пройшли через багато що і я з подивом згадувала, як це все ми пройшли разом і досі мені приємно бути з ним поруч, дивитися фільм з ним чи гортати стрічку новин. Але поруч біля нього?

Його підвищення на роботі додало мені клопоту, бо треба ретельніше слідкувати за його зовнішнім виглядом, довелося купити відпарювач і купу нового одягу, чистити взуття, бо Іван вічно не встигає нічого.

Наші тихі вечори тепер взагалі відсутні – у нього телефон лише для важливих розмов. Я не побачила й грошей від такої роботи, а він каже, що скоро буде премія.

І ось одного самотнього вечора, коли діти спали вже, а чоловіка ще не було вдома, я задумалася над тим, що якось мені його підвищення ні з заду, ні з переду не пасує. В таких ситуаціях радять якось змінити підхід, робити сюрпризи і я от теж вирішила, що буде сюрприз…

І от я така вся гарна з перукарні спішу на його роботу, уявляю, як він здивується, обійме і скаже, що я надто гарна аби їхати в тролейбусі.

Це у нас такий жарт ще з тих часів, коли ми познайомилися в тролейбусі і він пропустив свою зупинку аби йти за мною і говорити, говорити і говорити… Зараз у нас машина і я вмію водити, але коли я вже надто чепурюся на роботу, то він мене обіймає і каже:

– Така гарна дівчина не має їздити в тролейбусі, я тебе підвезу…

І отак я усміхаюся, як бачу свого чоловіка поруч з іншою. Знаєте, як я здогадалася, що між ними щось є? У нього було розхристане пальто, у нього, людини, яка обожнює тепло і теплі светри…

Він усміхався до неї, а вона взяла його попід руку і кудись впевнено вела. Не знаю, як я на тремтячих ногах дійшла до них, не розумію, як могла так широко усміхнутися і сказати:

– Такий вродливий чоловік не має ходити пішки, я це виправлю.

У суперниці одразу округлилися очі і вона не знала чи ще міцніше вчепитися в його руку, чи відпустити. А я не спускала очей з чоловіка:

– Ти подумай добре, що ти втрачаєш, любий.

Ні, я розуміла, що не до порівняння. Моя молодість вже відшуміла. Але ж я не лише шкіра без зморшок, правда ж? Якщо лиш те одне, то що буде на схилі літ, куди мене подіти?

Я стояла і дивилася, я не рушала з місця, хоч хтось би пішов гордо задерши голову, але я мала знати тут і зараз, що буде далі. Іван кліпав очима, а я застібнула йому пальто і взяла за руку, вона була дуже холодна і повернула нас усіх до вітрини магазину, де ми чітко відбивалися.

Думаю, що Іван розгледів свій почервонілий ніс і посинілі губи, молоду жінку, яка дивилася на нього з перспективи щось урвати і мене, яка завжди була поруч, на мою нову зачіску, яка мені так личила.

Він взяв мене за руку і повів до машини. Ми мовчки їхали додому, квартира зустріла нас теплом і затишком, Іван переодягнувся в свій улюблений теплий светр, одягнув шкарпетки, які йому зв’язала моя мама і попросив гарячого чаю.

– Пробач, але там така атмосфера, наче я маю мати не просто секретарку. Наче так і має бути і без цього я не керівник і мене не поважатимуть. Я надто швидко за це ухопився, повірив, що так і треба , що ти завжди десь будеш вдома… Завжди будеш, розумієш. А сьогодні дивлюся на себе, змерз, та за руку вчепилася, що їй взагалі від мене треба зрозуміло, лиш я піддався.

Може, й справді, йому посада закрутила голову і привабили ті можливості, що перед ним, а він просто піддався, бо ж все таке яскраве і гарне? Я поки цим його виправдовую і чекаю, що він матиме власну думку перед керівництвом. Поки наче все у нас добре, він приходить вчасно з роботи і попереджає, якщо затримується. Я не хочу все руйнувати з ним, бо що отримаю в результаті – лише смуток і самотність, а з ним я наче в теплих обіймах, які все такі ж міцні.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота