Я і досі не можу пояснити, чому закохалася в Андрія. Може, через те, що він був таким беззахисним у своєму горі? Скажіть мені, бо я не знаю, чому сама завела ці стосунки до РАЦСу.

Наші матері дружили, я знала Андрія змалку, він був добрим хлопцем, але дуже любив погульбанити.

Тітки Світлани не стало раптово, їй було лише п’ятдесят років. Андрій з нею жив удвох у маленькій двокімнатній квартирці на околиці міста, де стіни були в облупленій фарбі, а на підвіконні завжди стояли горщики з геранями. Батька свого не пам’ятав – той пішов, коли хлопець був ще в пелюшках, залишивши тільки стару фотографію в шухляді. На прощанні зібралися небагато: сусіди, колеги з роботи тітки, і я з мамою.

На поминки всі принесли, що хто міг, на Андрій ніхто не сподівався, навпаки, несли багато аби хлопець і на потім мав що їсти.

Я підійшла до столу, тримаючи в руках тарілку з голубцями, а тут і Андрій потягнувся та давай наливати собі чарку за чаркою, хоч вже ледве тримався на ногах.

– Співчуваю твоїй втраті, – сказала я тихо, коли він проходив повз. – Мама розповідала, яка вона була добра.

Він кивнув, але очі були скляні. – Дякую.

Далі ми з мамою та сусідки залишилися перемити посуд та підлогу, Андрій хропів на дивані.

Коли за нами зачинилися двері, я не думала, що коли-небудь ще зайду в цю квартиру.

Але через тиждень мама сказала: “Інно, сходи до Андрія. Тобі по дорозі, а він від мене слухавку не бере. ”.

Я працювала й справді недалеко від його дому, в садочку кухарем. Коли я йшла до нього, то казала собі: «От молодець, ноги гудуть, а ти йдеш скільки світу аби переконатися, що нікого нема вдома. Ще раз аби я маму послухала».

Подзвонила в двері – довго, наполегливо. Нарешті почувся шарудіння, і він відчинив. У спортивних штанах, з щетиною, очі червоні.

– Мама просила… перевірити, як твої справи, – сказала я, намагаючись усміхнутися.

– Чудово, – пробурмотів він і відійшов до ліжка.

Я зайшла. На столі – порожні пляшки, недоїдена ковбаса, брудний посуд. Андрій ліг і заснув миттєво, хропучи. Я постояла, не знаючи, що робити. Потім… просто взялася за прибирання. Не знаю чому. Може, через маму, може, через жалість. Вимила підлогу, склала речі, зварила пісний суп з того, що було в хаті, ще студентський рецепт, де головне було знайти приправу «Куряча».

Далі так само тихо пішла. написала записку аби подзвонив, як він, бо мама моя переживає і залишила йому свій номер телефону.

На наступний день він зателефонував:

– Ти що, фея?

– Ні, просто берися вже за голову. Скільки можна. Мама все ж бачить.

Він мовчав.

А далі приніс мені квіти під садок. Я не сподівалася на побачення, тому була в простій сукні, волосся зібране в хвіст, балетки. Він усміхнувся кутиком рота.

– Це тобі. Дякую

Потім ми почали спілкуватися. Спочатку – смс: “Як ти? Супу ще зварити?” Він відповідав коротко, але приходив під роботу, не завжди тверезий, але казав, що для хоробрості.

– Невже я така страшна?, – усміхнулася я з сумом.

– Ні, ти дуже вродлива.

І ось так я й замислилася – хто мені, тридцяти дворічній дівчині каже такі компліменти? Та ніхто.

А тут кавалер і як добре до нього ставитися, то він і покине гульбанити і ми будемо щасливі. Жити є де, мама й так вже який рік каже мені, коли я заміж вийду.

Тому після роботи ми йшли в магазин і до нього. Я готувала і прибирала, а він дивився в телевізор і чекав на вечерю.

Далі запропонував одружитися і я погодилася.

Несподівано, мама була проти.

– Інно, не такого зятя я хочу, хіба я його не знаю?

– Мамо, він зміниться, – була переконана я, – Він добрий хлопець.

– А толку з його доброти, коли не має слова?

– Мамо, все буде добре, – казала я впевнено, хоч і не мала тієї певності й близько.

На весіллі – наше, скромне, в РАЦСі – він напився з друзями. Я плакала в коридорі, але вийшла з усмішкою.

Отак плила за течією, як і Андрій. Далі на світ з’явилася наша донечка і я була винагороджена долею за все. Це було неймовірне щастя, неймовірне щоденне щастя тримала я на руках. І знову Андрій відсвяткував грандіозно: три дні друзів, тости, пісні.

Мама прийшла до мене на виписку і все розказала.

– Я вимила квартиру, бо не можна в таку конюшню дитину приносити. Ти б бачила скільки я всього викинула, то би одразу від нього пішла.

– Мамо, він візьме доньку на руки і зміниться.

– Ой, доню, – тільки й махнула мама рукою.

Вона мені дуже допомагала з донькою, приходила і їсти готувати. І прибирати, і гуляти з Іринкою. І ввесь час заставала Андрій веселого.

– Інно, доню, він добрий, так. Але дивись, як ти мучишся. Плачеш ночами, а він не бачить. Зав’яжи з цим, поки не пізно. Іринка росте, а тато… такий.

Я кивала, але в грудях боліло. Чому я терплю? Бо люблю? Бо коли тверезий – читає Іринці казки, лагодить іграшки, обіймає мене так, ніби я – його світ. Бо жалість переросла в любов, глибоку, як річка.

Минуло вже два роки. Іринка бігає, лепече. Андрій досі ходить на рибалку, повертається пізно. Іноді – тверезий, іноді – ні. Я не сварю – сумно дивлюся, укладаю спати. Він вибачається очима, цілує в лоб. “Обіцяю, Інно. Востаннє”.

Чи вірю я? Не знаю. Але залишаюся. Може, одного дня він вибере тверезість. А поки – варю суп, прибираю, чекаю.