Я й досі не розумію логіку матері, адже після такого вона б мала зробити висновки. Коли розповіла чоловікові, що сталося, то він так на мене глянув і каже:

– А ти висновки зробила?

– Ти про що?

– Та про те, що ти кажеш, що мати веде себе, наче засліплена, а сама ти як чиниш?

І я не знала, що сказати. Хотіла почати з того, що це різні ситуації, як таке можна порівняти. От самі посудіть, чи я чиню так, як моя матір?

У мене була звичайна родина – мама і тато та дідусі з бабусями. То до однієї їхали, то до іншої. Тато мене дуже любив, завжди брав з собою на канікули до бабусі, мама не любила їздити до свекрухи і він не наполягав. Між ними не було порозуміння і це не дивно, бо мали вони приблизно однаковий характер.

Далі у мене на світ з’явилася сестра і мама всю ніжність почала віддавати дитині, у нас велика різниця у віці – вісім років, тому я вже була доросла і мені не треба було мами.

– Сама зроби, – завжди казала вона.

І я робила, мама ставала все відстороненішою, а я дорослішала і вже й без контролю матері було краще. Далі пішла вчитися і вийшла заміж.

Мої батьки не мали статків аби мені помогти, як і батьки мого чоловіка Віктора. Дві родини вважали за щастя, що мають власні квартири та роботу, яка дає їм стаж і гарантовану пенсію.

– Ми вас виростили, а далі вже самі, – казали нам.

Ну, чекайте, часи тоді і тепер порівняти, а ціни. Нам було дуже важко з Віктором, бо молодим спеціалістам платять мало, а житло орендувати – дорого, а ми ж так ще хочемо побачити світ. От і приходилося вибирати – чи поїздка на море, чи оплата оренди. Вибирали оплату оренди.

Я більше спілкувалася з батьком, ніж з матір’ю, але далі він викинув фортель і пішов від мами. Поїхав за кордон і сказав їй, що хоче аби вони там жили, але мама відмовилася.

– Я тут пані, я тут викладачка в технікумі, а там я ким буду?

– Але ми будемо разом і будемо багатші, краще житимемо, ніж тут.

– Ага, не хочу я, мені й тут добре.

І тато поїхав, Яна вже була доросла, скінчила навчання і він вважав, що виконав все, що мав перед нами, а далі вже ми самі.

Я дуже надіялася, що батько поможе нам з орендою, але він робив вигляд, що не розуміє, про що я кажу.

До матері по допомогу звертатися було марно, адже вона й так казала, що квартира дістанеться Яні.

Ми мали з Віктором лише самі себе і жили в скромних квартирах, нікуди не їздили відпочивати, крім, як до його батьків в село, про дітей не думали, бо ж куди, прийдеться тоді всі накопичення витратити на дитину.

Ми так прожили п’ять років і вже майже назбирали на квартиру.

Аж одного дня мама мені телефонує.

– Ірино, Яна виходить заміж і її чоловік вже має квартиру.

Цей натяк я проігнорувала, було цікаво, чому мама телефонує без поважної причини, як ото день народження.

– Так от, ти моя донька і я хочу тобі допомогти, можете пожити у мене, поки не назбираєте на свою квартиру.

Я не вірила своєму щастю, адже ми справді зекономимо!

Віктор радо погодився, адже мама, нарешті допомога.

А далі ще краща новина – його підвищили на роботі і тепер зарплата буде більша, але й роботи більше.

І ось ми всі живемо разом, наче спочатку все добре, але почали вилазити маленькі звички характеру. Наче дрібниця, що Ігор лишає свою чашку від кави, де її доп’є – у нас в кімнаті, у ванній, на кухні. Чи він сидить довго на кухні і їсть. Чи він пізно прийшов і йде в ванну, коли мамі теж треба туди.

Чи зарано встав, чи запізно, чи не поїхав на ринок, бо працює, чи купив не те, чи купив дорожче в супермаркеті… Чи з’їв і не подякував, чи не з’їв, а мав з’їсти, бо все мама старалася і у нас нема свині на балконі…

Я думала, що за три місяці ми мали вже якось характерами притертися, але чим далі, тим ставало все гірше.

– Ти уявляєш, Яниному Вадиму лишень двадцять сім, а у нього вже власна квартира, хороша зарплата, бо Яна вміє вибирати, а ти що обрала? Скільки ви років вже збираєте на квартиру? Він тішиться, що у нього на тисячу гривень більша зарплата, але те, що на купу годин більше роботи – то що? Ніколи б ти мене не послухала, з дитинства така от і маєш наслідки свого характеру.

Я мовчала, а Віктор зціплював губи.

– Ти знову готуєш м’ясо?, – заглядала мама в каструлю, – Не дивно, що ви не можете назбирати на квартиру.

– Мамо, він багато працює.

– Та я нічого не кажу, я просто зауважила.

А одного разу вже Віктор не витримав і вони один одному багато наговорили.

– Збирайте речі, я не потерплю такого ставлення в моєму домі!

І ми не мали куди дітися.

– Ти стала на його сторону, але дарма.

Я пішла за Віктором знову на орендовану квартиру.

Через якийсь час ми купили таки квартиру, нам помогли його батьки і ми дещо позичили. Далі вже у нас діти з’явилися, з мамою я так само мало спілкувалася, але з часом все забувається і її вчинок так само.

Аж одного дня вона мені знову телефонує поза графіком.

– Ти могла б прийти до мене, я захворіла, а Яночка поїхала на відпочинок.

Я приїхала, бо як не приїхати, помогла їй, купувала їжу та ліки, водила до лікаря. Через п’ять днів вона вже стояла на ногах, подякувала.

– Вже можеш йти, Яночка скоро онуків приведе, мені вже не буде сумно.

Далі щось там у неї потекло і знову до мене.

– Поможи, не хочу Яночку турбувати, ще скаже, що матір треба забезпечувати грошима.

Я їй помогла. І далі почалося таке, що як щось зробити – то до мене, а як святкувати та помагати – то Яночці.

А одного разу вона невдало впала. Прийшлося мені місяць за нею глядіти, Яни я ні разу не бачила.

– Вона поїхала за кордон, чого я буду її турбувати?, – кліпає очима мама.

– Але ж ти серйозно хворієш.

– Та ти у мене є.

– Але квартиру ти їй даєш.

– Яка ти, все через квартиру? Яночка не така.

І ось я прийшла до чоловіка з тим, що коли в матері відкриються очі і вона перестане Яночку виправдовувати.

– А ти, коли перестанеш їй догоджати?, – питає він мене.

– Але ж то мама?

– То й що? Невдячність хіба має родинні зв’язки?

Я не знаю чи це можна прирівнювати. А ви як гадаєте?

Автор Ксеня Ропота