Ірина поправляла шторку на кухні й мимохіть дивилася у вікно сусіднього під’їзду. Вона знала, що там, на третьому поверсі, зараз знову плаче немовля, а високий, згорблений від утоми чоловік намагається закип’ятити воду для суміші.

Віктора вона знала ще з дитинства, з їхнього спільного села під Полтавою, де вони бігали босоніж до ставка. Тоді він здавався їй недосяжним старшим хлопцем, а тепер викликав лише щемке почуття жалю. Його дружина пішла з життя так раптово, що ніхто й оговтатися не встиг — вона приховувала, що чекає дитину до останнього через слабке серце. А коли вже прийшла ставати на облік, медицина була безсилою.

Ірина працювала медсестрою в місцевій поліклініці, тому її візити до Віктора спочатку сприймалися як суто професійна допомога. Вона приходила після зміни, не знімаючи білого халата під курткою, і мовчки брала маленьку Поліну на руки.

— Іро, ти б хоч чаю випила, — тихо казав Віктор, притуляючись плечем до одвірка. — Я вже не знаю, як її втихомирити.

Мати приїжджала з села, навезла сиру, яєць, каже: «Вези малу до нас, я догляну». А я не можу. Це ж єдине, що від неї лишилося.

— Та куди ти її повезеш, Вітю? Їй же педіатр потрібен постійний, — Ірина обережно перевіряла підгузок. — А твоя мама… вона ж переживає, що ти в місті пропадеш. Каже мені вчора на зупинці: «Дмитрович теж любив гульбанити, боюсь, щоб син не пішов тією ж стежкою від горя».

— Не піду, — відрізав він. — Нема коли гульбанити.

Через рік не стало бабусі Ірини. Квартира, в якій вони жили удвох, залишилася дівчині. На похорон приїхали родичі, суворо підтискали губи, дізнавшись, що бабуся оформила дарчу ще п’ять років тому. Вони сподівалися на свою частку, тому поїхали швидко, навіть не доївши поминальний обід. Мати Ірини залишилася на вечір, щоб допомогти помити посуд.

— Ти не гризи себе, доню, — мати витирала тарілку рушником. — Бабця бачила, хто біля неї склянку води тримав. А родичі що – поговорять і перестануть? Той вдівець, 21, все натякає на щось?

— Каже, що Поліна вже мамою мене називає, хоч ще й розмовляти до пуття не вміє, — Ірина опустила очі.

— То й добре. Чоловік він серйозний, роботящий. Тобі вже скоро тридцять, треба про свій куток думати і про свою сім’ю. Ми з батьком підтримаємо, якщо наважишся. Нам у селі спокійніше буде знати, що ти не одна.

Весілля було майже непомітним — розписалися, посиділи вчотирьох із батьками. Ірина офіційно вдочерила Поліну, а через рік з’явилася на світ Уляна. Віктор тоді поводився дивно: він буквально не відходив від дружини, пам’ятаючи перший раз. Навіть коли Ірина просто йшла в магазин, він стояв біля вікна, доки вона не з’являлася в полі зору.

Дівчатка росли як близнюки, хоч і мали різний характер. Поліна — розважлива, темноволоса, завжди допомагала Уляні зав’язувати шнурки. Уляна ж була непосидою. Ірина ніколи не ділила їх на «свою» і «прийомну». Вона купувала однакові сукні, разом пекла з ними печиво по суботах і однаково сварила за розкидані іграшки. Життя здавалося стабільним і зрозумілим.

Все рухнуло водночас. Ірина повернулася з денної зміни, мріючи про теплу ванну. Відчинивши двері, вона перечепилася через розкриту валізу прямо в коридорі. На підлозі валялися футболки Віктора, його стара вудка, якісь дроти.

— Вітю, ти кудись збираєшся? На риболовлю? — вона зазирнула у ванну кімнату.

Чоловік стояв перед дзеркалом і згрібав у пакет свою бритву, зубну щітку та флакон одеколону. Його руки тремтіли.

— Я йду, Іро. Все, не можу більше. Я іншу жінку зустрів. Там… там все інакше. Поліна йде зі мною.

— Що ти таке кажеш? — Ірина відчула, як підкошуються ноги. — Яка Поліна? Куди? Вона ж дитина, у неї тут школа, сестра, я…

— Ти їй не мати, — холодно кинув Віктор, не дивлячись у вічі. — Ти її просто доглядала. Я маю право забрати свою рідну дочку.

Поліна, яка саме повернулася зі школи, стояла в дверях вітальні й чула все. Її обличчя зблідло, очі стали величезними. Вона не знала про таємницю свого народження — в сім’ї це ніколи не обговорювалося. Слова батька приголомшили її сильніше. Уляна, молодша, почала хлипати, вхопившись за поділ маминої спідниці.

— Тату, я не хочу… — почала Поліна, але Віктор уже застібав валізу.

— Збирайся. Тобі там буде краще. Там діти є, твої однолітки, ну, майже. Буде з ким гратися.

Він забрав її того ж вечора. Перевіз в інший район, до жінки, яка мала своїх двох дітей. Уляна три дні не їла, сиділа в кутку дивана й питала, чому тато забрав Поліну, а її залишив. Ірині було не легше. Вона щоночі заходила в порожню дитячу кімнату, де на столі залишилися зошити Поліни, і просто сиділа в темряві, не маючи сил навіть заплакати.

Життя в новій родині для Поліни перетворилося на нескінченний обов’язок. Нова дружина батька, Оксана, швидко дала зрозуміти, хто в домі господар.

— Поліно, ти вже доросла, тринадцять років — це не жарти, — казала Оксана, виставляючи на стіл брудні тарілки своїх дітей. — Допоможи малим із математикою, а потім треба макет фортеці зробити для сина в школу. У тебе ж руки золоті, Вітя казав.

Поліна сиділа вечорами над чужими підручниками, поки мачуха вибирала в інтернеті нові сукні для своїх дітей. Самій Поліні купували речі в магазинах «уцінка» або на вагу.

— Тобі це якраз буде, — кидала Оксана сіру розтягнуту кофту. — Все одно ти по школі тільки вештаєшся, навіщо тобі дороге? А ось моїй треба на виступ у чомусь гарному бути.

Батько ніби осліп. Він приходив з роботи втомлений, сідав перед телевізором і на будь-які скарги Поліни відповідав одне й те саме:

— Не вигадуй. Оксана про тебе дбає, дах над головою є, їжа теж. Вона ідею подала дітей розділити, щоб чесно було — я за тебе відповідаю, Ірина за Уляну. Аліменти ніхто нікому не винен, так і живемо. З Іриною не зідзвонюйся, вона тобі чужа людина, тільки голову дурницями забиватиме.

Через вісім місяців Ірина не витримала. Вона приїхала до школи Поліни якраз перед канікулами. Дівчинка вийшла з воріт у тій самій сірій кофті, змарніла, з темними колами під очима. Побачивши Ірину, вона завмерла, а потім просто побігла назустріч, врізавшись у неї всім тілом.

— Мамо… Пробач мені, — шепотіла дівчинка, заходячись плачем. — Я думала, що маю бути з татом, бо він рідний. А виявилося, що рідна тільки ти.

— За що пробачати, сонечко? Ти дитина, ти не мала вибирати, — Ірина гладила її по волоссю. — Я тебе заберу. Сьогодні ж.

Розмова з Віктором була важкою, але короткою. Оксана, почувши про можливість того, що Поліна повернеться до Ірини, навіть не зраділа — хоч однією «зайвою» дитиною в домі менше, але аліменти прийдеться платити. Віктор спочатку кричав про свої права, але коли Ірина спокійно сказала, що подасть на аліменти за всі попередні місяці, він здався. Його новій дружині гроші були дорожчі за будь-яку спорідненість.

Минуло багато років. Поліна та Уляна виросли, кожна знайшла свій шлях, створила сім’ю. Для обох Ірина залишилася мамою, на якій тримався їхній світ. Вони приїжджали до неї щовихідних, привозили онуків, сперечалися, хто сьогодні митиме посуд.

Про Віктора вони чули рідко. Його нове сімейне життя закінчилося так само швидко, як і почалося — як тільки діти Оксани виросли, вона виставила його за двері. Він почав пити, втратив роботу в місті й зрештою здався. Поїхав до старої матері в село, де тепер допомагав їй по господарству, якщо дозволяло здоров’я.

Одного разу він зателефонував Ірині. Голос його був старечим і тремтливим.

— Іро, я тут подумав… Може, я приїду? Побачуся з дівчатами, з тобою. Може, ще не пізно все виправити?

Ірина довго мовчала, слухаючи потріскування в слухавці. Вона дивилася на фотографію на стіні, де Поліна та Уляна сміються, обійнявшись на тлі їхнього старого будинку.

— Пізно, Вітю. Поїзд уже давно пішов, і рейки розібрали. Живи там з матір’ю, це єдина людина, яка тебе ще чекає.

Вона поклала слухавку й пішла на кухню ставити чайник. За вікном вечоріло, і в квартирі навпроти, де колись жив Віктор, теж загорілося світло. Але то вже були зовсім інші люди і зовсім інша історія.

А ви б виховували чужу дитину?