Я сиджу навпроти своєї Олі і міцно стискаю її холодні руки. Вона вкотре переказує мені ту саму історію, а я вкотре слухаю, відчуваючи, як стискається серце від обурення й співчуття.

— Він так і сказав, Рито… — голос Олі переходить на шепіт, а очі виглядають утомленими від сліз, які, здається, вже виплакані до дна. — «Та кому ти потрібна?!» — І все, зібрав свій рюкзак, і пішов. Просто пішов. Залишив мене саму в цій орендованій квартирі. Ще й не заплатив за місяць за комуналку, розумієш, а як мені тепер бути?

Я міцніше стискаю її долоні.

— Олю, послухай мене уважно, — кажу я, дивлячись прямо їй в очі. — Забудь і чим швидше, тим краще.

Вона розповіла, що вже за пару місяців Руслан знайшов собі заміну. Якусь Настю. “Не таку нервову, як я, — зітхала Оля. — Спокійну, зручну, гарну…”

— І знаєш, що найгірше? — продовжує Оля, витираючи сльозу. — Вона і готує смачно, і в неї завжди порядок… А ще вона готова приписати його в себе, Руслан казав, що як одружаться, то вона купить більшу квартиру, її батьки в Італії.

Я хмикаю.

— Олю, вона його тобі верне за місяць з бантиком, але ти не візьмеш.

Йшов час, але поки та жінка нікого Олі не вертала. Ледве я подругу з тих думок вивела, як наступний сюрприз – телефонує мені Руслан. Я цей голос з тисячі впізнаю. Завжди мене дратував.

— Рито, привіт! — почула я у слухавці його “безтурботний” голос. — Як ти там?

— Хто це? — вдаю, що не впізнаю. Хоча мене аж трусило від обурення.

— Та Руслан же! Чоловік Олі, — ахнув він.

— А, Руслане… — кажу я з театральним подивом. — Не впізнала, багатим будеш, хоча Оля твоя багата стала. А ти вже не будеш.

— Що ти таке кажеш? Вона спадок отримала?

— А ти нічого не знаєш?, — спитала я.

— Не знаю, що я мав знати. Просто зателефонував спитати, як у неї справи.

— То їй би й зателефонував.

— Але вона слухавку не бере.

— Чого ж не бере, просто за кордоном не ловить.

— Вона за кордоном? Ти жартуєш.

— Так, наречений повіз її відпочити, нерви полікувати.

— Що ти верзеш? Який наречений? Ми ще не розлучені.

— То скоро будете. Бувай, не маю часу, вибираю ресторан для їхнього весілля.

Я кинула слухавку, бо що я буду з ним балакати — я зайнята.

Але телефон знову заспівав голосом Барського.

— Чого тобі? Я все сказала.

— Стривай. Який спадок?

— Ти тут яким боком?

— Ми ж подружжя, мені частка належить.

— І що? — питаю я холодно. — Ти живеш із Настею, вона ж тебе там мала прописувати, квартиру купувати.. У Олі тепер інше життя і інший чоловік.

— Що ти заливаєш? Що я Олю не знаю? Товар на полиці виставляє та серіали дивиться.

— Виставляла, любий, все в колишньому часі, як і ти. Так от, виставляла вона товари так гарно, що це помітив її директор, Олег Петрович. І тепер вона гарно розставляє келихи на столі у його заміському будинку.

— Який Петрович? — чую, як у нього перехопило подих.

— Відомий бізнесмен. Власник мережі ресторанів у місті. Ти що, про Олю нічого не знаєш?

— Рито, припини мене заговорювати! Що з Олькою відбувається?!

— По-перше, вона тобі тепер не Олька, а Ольга Сергіївна! А незабаром у неї буде прізвище Коваль.

— Яка Коваль? У неї моє прізвище!

— Ну, скоро не буде.

— А якщо я буду проти?!

Я ледве стримала сміх.

— Ти?! Ой, Руслане, смішний ти! Ти хотів жити зі своєю Настею, і щоб Ольга Сергіївна трималася за твоє прізвище?

— Рито, а Оля… вона зовсім не переживає через наше розлучення? — запитав він жалібним голосом.

— Що значить — переживає? Чому вона має переживати?

— Тому що я від неї пішов…

— Ох, і даєш ти, Руслане! — вигукнула я. — Усе, забудь. Відпереживалася твоя Олечка. Тепер, якщо хочеш, сам переживай. А у неї все в шоколаді.

Я знову поклала слухавку і повернула голову до Олі, яка так і стояла з роззявленим ротом. Вона жила у мене, бо не могла сама платити за оренду.

— Ну ти й даєш, — тільки й сказала вона.

— Він подзвонив, щоб перевірити, чи ти плачеш у подушку. А почув, що ти — директорка. Ти — Ольга Сергіївна! Його ж его затріщало по швах! Бачиш, кому ти потрібна? Ти потрібна собі! І ти потрібна Олегу Петровичу, успішному й гідному чоловікові. Ти потрібна мені, твоїй найкращій подрузі! Ти бачиш скільком людям ти потрібна?

— Рито, я так захотіла аби те все здійснилося і така була рада, що Руслан далеко, а у мене заміський будинок і Олег Петрович.

— А це перші кроки до забуття і ми це маємо відсвяткувати.

Ми поїхали в ресторан, а там Оля познайомилася з Микитою. Він не мільйонер, але погляду з неї не зводить, каже, що вона сенс його життя і йому дуже потрібна. Ось таке буває, що хтось не може без вас прожити й дня, а комусь вас забагато. Треба бути з тими, кому ви потрібні. Хіба ні?