Справа в тому, що моя мама вдруге вийшла заміж і в те саме село, де жила з першим чоловіком. Моя бабуся по татові, Люба, маму й так не приймала, коли вони з татом у неї жили, а, коли тат вдруге випурхнула заміж, то й поготів.

Я тільки рахувалася, що живу в новій родині, бо всі свої дні проводила у бабусі, мені не подобався ні новий вітчим, ні його мати, вони мені й доброго слова не казали, а, коли вже й братик на світ з’явився, то взагалі навіть не питали, що я їла чи пила. Єдине, що звертали увагу, коли я мала в школу йти, бо одяг треба було купити.

– Та скільки можна, Марино, так рости?, – обурювалася мама, – Так батько на тебе ніколи грошей не настарає! А ти ще й не цінуєш його старання!

В мене був лише один батько і то ми з бабусею ходили до нього квіти садити, а мами там ніколи не було й свічку поставити. А вітчим мені кожен шматок рахував, вартувало синові щось пошкодити чи розлити, то була винна я, адже мала брата глядіти.

– А за що я тебе годую?, – питав він мене, десятирічну дитину.

І отак я стала потрібна за няньку братові і не можна вже було бігати до бабусі, хіба з Олегом… Та я так і робила, тішилася, коли Олег їв з гусячої миски… То був мій маленький секрет.

Ось таке було дитинство, далі пішла вчитися і приїздила на вихідні до бабусі лише, до матері й не заходила.

Вийшла заміж, двоє діток, ми з чоловіком доробилися до своєї квартири через десять років, мої діти їздили на кожні канікули до бабусі Люби, хоч вона їм була й прабабусею, а мою маму вони не цікавили, адже вже в Олежика була дружина і діти.

З часом я стала геть міською і все рідше бувала в бабусі, якісь дрібні клопоти, втома і лінь, і ми тільки до неї на свята.

– Ба, давай ми тебе заберемо до нас?, – просила я її, коли їй було вже вісімдесят три роки.

– Ні, я ще своїми ногами ходжу і з дому не піду.

І ось так вона сама й відійшла, при здоровій пам’яті, просто не прокинулася.

Ми зробили все як має бути, поклали її поруч з моїм батьком і стали думати, що ж робити з будинком. Він потребував великих грошей, адже все старе, проте, продавати я не хотіла.

Вирішили просто трохи ремонтувати, а з часом, приїхати сюди жити, як будемо на пенсії.

Я попросила сусідів дивитися за будинком, провітрювати та косити подвір’я, садити город я не збиралася.

Ми приїжджали влітку просто відпочити.

Минали роки, нарешті ми вже доходили до того віку, коли земля кличе. Я й сама не помітила, як на підвіконнику моєї міської квартири росла цибулька, кріп і петрушка… далі там з’явилася розсада помідорів, перцю, баклажанів…

І вже я в бабусі зробила парник та все те там висаджую і вся відпустка мені там проходить. Знаєте. Мені так на душі спокійно ніде не було, як ось тут, на цій старій призьбі, під гілками горіха, який не пропускає літньої спеки…

Але відпустка закінчується і я знову прошу сусідку дивитися за парником і щось собі звідти брати, а я приїду на вихідні.

Я до урожаю – нема нічого. Думаю, сусідка зібрала і зараз мені принесе, але та лиш руками розводить:

– Мати твоя була і зібрала.

Я до матері. А вона каже:

– Та я вже й роздала всім, то ж як стільки зараз усього з’їсти.

– Мамо, я те все хотіла закрити!

– Та нічого, ще встигнеш, новий урожай буде чи ти мені та братові помідори шкодуєш? Та й взагалі, чому це чужі люди за городом слідкують, за хатою? Ти знаєш, що про мене в селі через це говорять?

– Мамо, але ти далеко живеш і не зручно з одного кінця в інший ходити.

– Нічого, Олег сяде на велосипед та відкриє парник та закриє, що тут такого. І ключі мені від хати дай, щоб я тобі там складала овочі.

Я й віддала, адже то мама. А потім таке почалося, що я вже й не знаю, як це припинити. По-перше, урожаю нема, мені лишають щось таке зморщене і вже погниле, по-друге, я бачу, що по хаті ходять в брудному взутті! Наче навмисно лишають сліди, лізуть в найбільше болото і лишають!

– Та ми з городу йдемо, – каже мама, – ми тобі маємо перед хвірткою роззуватися? Ще допомагаємо і то невгода!

В результаті, парник продертий, урожаю нема, хата наче після застілля, а мама робить круглі очі, що рік неврожайний, на парник гілка впала, вона не буде роззуватися, коли йде до старої хати.

– Та в таку хату страшно взутому зайти, ще який щур вибіжить!, – каже мені.

Я розумію, що мені було набагато спокійніше з сусідами господарювати, ніж з нею, але як тепер забрати у неї ключі і відмовити їй? Порадьте, будь ласка, адже то мама.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота