О дванадцятій у неї операція. Проста. Планова. Година на все, нескладні маніпуляції й виписка того ж дня. І, правду кажучи, варто було б поїхати з нею, але вона не наполягала. Знала, що він зайнятий. Та й відкриття нового філіалу вже на носі.

— Усе буде добре, — сказала вона. — Подзвоню, як усе закінчиться.

Цмокнувши його в щоку, закинувши в сумку кілька пакетиків котячого корму для підвальних котів, вона вислизнула за двері.

Він поправив краватку. Ще раз прискіпливо оглянув себе в дзеркалі, схопив зі столу теку з проєктом і поїхав на роботу.

Посада генерального директора у компанії, яку він за кілька років вивів у лідери ринку, вимагала повної віддачі. І він віддавав. Кожну вільну хвилину. З лишком. Заспокоюючи себе тим, що це для них. Для неї. І навіть для тих підвальних котів, яких вона постійно підгодовує.

Ні, він не те щоб не любив котів. Просто її захоплення здавалося йому безглуздим. Марним. Позбавленим будь-якого сенсу. Химерою, з якою доводилося миритися, як миряться з дивацтвами коханої людини.

Тож на всі її спроби принести додому безпородних блохастих він відповідав категоричною відмовою. Не бачив у цьому жодного сенсу. І користі також. Інша справа — сервал. Або, в крайньому разі, кіт орієнтальної породи, яких він пропонував завести як компроміс. Тут хоч статус. Так би мовити — відповідність. А підвальні? Що з них узяти? Він не розумів, а вона втомилася пояснювати.

*****

«Процедура… Проста… Планова… Нічого особливого… Я мав поїхати з нею!!!»

Скільки разів за тиждень він це повторив? Тисячу? Десять тисяч? Коли мчав, кинувши все, до лікарні… Коли, вчепившись у поли білого халата, випитував лікаря, що відводив очі… Коли рвав на шматки проєкт, який не дозволив йому бути поруч, і, стоячи на колінах біля її ліжка, припав чолом до її руки, благав не покидати його. Повернутися. Розплющити очі. Сказати бодай одне слово.

Але вона мовчала. І жоден із них не знав, що планова маніпуляція на годину, може обернутися комою…

— Ми робимо все, що в наших силах, — намагався пояснити лікар.

— Ви нічого не робите! — лютував він від безсилля, оплачуючи її переведення до окремої палати.

— Шанс є, треба чекати, — намагалася заспокоїти медсестра.

— Де він, той шанс?! — вигукував він на весь коридор, коли минув тиждень, а вона так і не прийшла до тями.

Він перепробував усе. Консультації найкращих фахівців, музика, розмови. Засипав її палату квітами. Майже перестав з’являтися на роботі, аби тільки бути поруч кожну вільну хвилину. Просив, умовляв, обіцяв. У пориві хвилинної слабкості цілував, згадуючи безглузду казку про сплячу красуню, і з кожною хвилиною, з кожним новим днем дедалі більше занурювався в розпач.

Перекинутий стілець, розбита ваза. Відкинута в пориві злості сумка й розсипані по підлозі різнокольорові пакетики корму. Вона так і не встигла нагодувати котів. Тих самих підвальних котів, які викликали в нього лише неприязнь, ретельно приховану за вдаваною байдужістю.

«Телепень! Господи, який же він телепень!»

Повернути б усе назад. Відмотати час. Стерти одним рухом руки. Та він готовий був би повзати на колінах разом із нею за тими її котами, забирати їх додому, і навіть полюбити, аби лише…

Відпустило непомітно. Просто раптово заспокоївся. І, втомлено оглянувши влаштований ним безлад, він тремтячими руками підняв із підлоги різнокольорові пакетики корму, щоб за десять хвилин стояти біля дверей того самого підвалу…

*****

— Це називається фелінотерапія, але зафіксованих випадків допомоги в подібних ситуаціях немає, — серйозно глянув на нього лікар, із цікавістю спостерігаючи, як він затягує в палату шосту переноску.

— Значить, ми будемо першими, — з надривом промовив він, випускаючи тварин із кліток.

— Це її коти. Розумієте? Її! І я віддам усе на світі, щоб сказати їй про це. Щоб просто…

— Я попереджу персонал.

— Дякую, я… мав зробити це раніше… Розумієте? Я…

— Ніколи не варто втрачати надію. Усі ми вчимося на своїх помилках, не забувайте про це.

— Я не забуду… Більше не забуду.

*****

Об дванадцятій у неї операція. Проста. Планова. Година на все, нескладні маніпуляції й виписка того ж дня. І вона зовсім не наполягає на його присутності. Знову. Але чомусь не може стримати щасливої посмішки, бачачи, як він, відкинувши розв’язану краватку, бурмочучи, надягає шостий нашийник на котів, що чинять опір і відверто від нього втікають.

Її котів. Тих самих підвальних, блохастих котів, під чиєю вагою вона прийшла до тями рік тому, силкуючись зробити вдих і геть не розуміючи, що відбувається.

Сім пар пильних очей. Шість ледь чутних полегшених зітхань і один переможний, сповнений безмежної радості вигук — вона ніколи не забуде.

Можливо, тому зараз, коли їй доведеться пройти через це ще раз, вона зовсім не відчуває страху. І, бачачи, як виснажений чоловік, до чиєї сорочки причепилися кольорові шерстинки, докірливо на неї дивиться, вона усміхається ще ширше.

А потім відверто сміється перехожим, що обертаються їм услід. Усе ж чоловік у дорогому костюмі, оточений шістьма безпородними, але напрочуд доглянутими й гарними котами, кожен із яких тягне тонкий повідець у свій бік, бентежачи вулицю обуреним «Мяу?!» — видовище не для слабкодухих.

— Операція. Проста. Планова. Година на все, нескладні маніпуляції й виписка того ж дня. І якщо ви не припините гризти все підряд, наступного разу залишитеся вдома! — неголосно вигукує серйозний чоловік, сидячи у лікарняному дворі в оточенні котів, на чиїх колінах лежить ледь обгризений, але все ще цілком гарний букет троянд.

Він кидає погляд на годинник, зручніше перехоплює шість різнокольорових повідців, мимохідь перевіряючи, чи не ослабли нашийники, а потім дивиться на вікна палати, де зараз прокидається після маніпуляції його дружина. Скоро їм дозволять до неї зайти. І він, нарешті, зможе поскаржитися на шістьох хвостатих непосид, які без неї геть не хочуть його слухати.

І сказати, як сильно він її любить. І любитиме завжди. Навіть коли вона почне пропадати цілодобово в котячому притулку, будівництво якого його компанія профінансувала кілька місяців тому.

Дивакуватість, звісно… Але чомусь, згадуючи той день, коли вона розплющила очі, він щоразу переконується — поки вона поруч, у його житті немає нічого важливішого за цю її дивакуватість. А отже, він і надалі прагнутиме втілювати ці дивакуваті, але чомусь такі неймовірно щасливі для неї забаганки.

Завжди, поки ще не пізно…