Я не знаю через що ми тоді посварилися, але бачити чоловіка не хотіла ніколи. Так йому й сказала. Сергій зібрав сумку швидко, майже буденно, і поїхав до матері в село, забравши з собою нашого сина Павлика. Я залишилася одна зі своїми звітами, дедлайнами та порожнім холодильником. Як мріяла.

Минуло чотири тижні. Син повернувся таким великим, засмаглим, дорослим. Наче пів життя пролетіло, все змінилося, а я й длі не відпочила і нічого не вирішила щодо Сергія.

— Ну, розказуй, як там у бабусі.

— Нормально, — буркнув він, не відриваючись від екрана. — Ми на річку ходили. Кожен день.

Я підійшла до його речей. Сумка була набита брудним одягом. Почала перебирати.

— Допомагав хоч бабці? Чи тільки байдикував?

— Допомагав. Воду носив. І дрова.

Я на мить зупинилася, розгортаючи якусь дивну синю футболку, якої раніше не бачила.

— Які ще дрова, Павлусю? Тобі вісім років.

— Тато купив мені сокиру. Маленьку таку, з пластиковою ручкою. Сказав, що треба руку набивати, поки він поруч. Ми з ним за сараєм цілу купу накололи. Бабуся спочатку кричала, а потім пиріжки принесла.

Я розглядала футболку. На ній були намальовані гірські велосипеди. Яскрава, зовсім нова.

— А це звідки? — запитала я, відчуваючи дивний холодок у грудях.

— Це тітка Надя подарувала. Ми з Іринкою, її донькою, у хованки грали, і я свою розірвав об цвях. Тітка Надя сказала, що це дрібниці, і принесла мені нову. Її малий з такої вже виріс, а мені якраз. Вона часто до бабусі заходила. То молоко принесе, то просто так.

Я поклала футболку на край дивана. Надія. Я пам’ятала це ім’я. Колись давно, ще до нашого одруження, Галина Петрівна часто згадувала якусь «свою» дівчину з їхнього села, яка була б ідеальною дружиною для Сергія. Мабуть, це вона і була.

Колись сама чула, як свекруха наговорювала синові:

«Бачиш, синку, як воно. Юлі твоїй робота дорожча за все. Навіть у відпустку з тобою не поїхала. А Надя — вона інша. Вона б і на городі помогла, і в хаті лад дала. А ця… Тільки пальцями по клавішах стукає. Живеш у неї в квартирі, от вона й думає, що головна».

Сергій тоді нічого не відповів.

Перед їхнім від’їздом у нас із Сергієм стався розкол. Навіть не сварка, а втома один від одного. Я працювала до ночі, він дратувався через мою відсутність, я — через його пасивність.

— Мамо, а ти чого мовчиш? — Павло нарешті відклав планшет і подивився на мене.

— Та так. Про роботу думаю.

— Тато теж про неї думав. Постійно питав, чи ти не дуже там втомлюєшся.

— Справді? — я намагалася, щоб голос не здригнувся.

— Ага. А я йому сказав, що тебе дядько Ігор підвозить. Ну, той, твій колега, пам’ятаєш? Ти ж казала, що в тебе машина зламалася і він тебе підкинув пару разів.

Я відчула, як обличчя починає пашіти.

— І що тато?

— Сказав, що це добре. Каже: «Раз такий Ігор знайшовся, то я за маму спокійний». І пішов паркан Наді лагодити. Каже, в неї чоловіка немає, треба помогти.

Я стиснула кулаки. Паркан. Надія. Футболка. Все складалося в якусь дуже неприємну картинку. Ми роз’їхалися, щоб «подумати», а виявилося, що кожен почав думати в абсолютно різних напрямках.

Весь наступний день я була сама не своя. У квартирі було прибрано, Павло грався в кімнаті, а я не знала, куди себе подіти. Дощ почав лупити по підвіконню ще з ранку. Сіре небо, сірий настрій. Плани піти в магазин за рюкзаком до школи провалилися.

— Павлусю, тато дзвонив? — запитала я, заглядаючи в дитячу.

— Дзвонив. Сказав, що скоро заїде. Йому треба якісь документи забрати.

Я пішла у ванну. Подивилася в дзеркало. Бліда, втомлена. Навіщось почала розчісувати волосся, трохи підвела очі.

Потім розізлилася на себе і все змила.

Дзвінок у двері пролунав через годину. На порозі стояв Сергій. У мокрій куртці, з великим пакунком у руках і оберемком якихось жовтих квітів.

— Це від матері, — сказав він замість вітання, протягуючи букет. — Сказала, що в місті таких не купиш. Дубки, чи як вони там називаються. Пахнуть осінню.

— Проходь, — я відступила, пропускаючи його в коридор. — Куртка мокра, знімай.

Він роздягнувся, пройшов на кухню. Сів на своє улюблене місце біля вікна.

— Павло розповідав про сокиру, — почала я, ставлячи чайник. — Ти не думаєш, що це зарано?

— Нормально. Хлопець має вміти тримати інструмент у руках. Він молодець, старався.

Запала пауза. Чути було тільки, як закипає вода.

— Мати передала ще яблук, — Сергій кивнув на пакунок. — І варення.

— Дякую. А як там твій паркан? У Надії?

Сергій підняв на мене очі. Спокійні, трохи втомлені.

— Полагодив. Там роботи на дві години було. Надя — хороша жінка, Юль. Просто хороша жінка, якій важко самій. Але це не те, про що ти думаєш.

— А про що я думаю?

— Про те саме, про що думала мати весь цей місяць. Вона все намагалася нас «посватати». А я сидів там, дивився на той паркан, на те село, і розумів, що мені тут, у цій квартирі, з твоїми звітами і вічно холодним чаєм на столі, набагато краще.

Я підійшла ближче. Хотілося щось сказати, але слова застрягли.

— Ігор — це просто колега, — нарешті витиснула я.

— Я знаю. Павло розповів. Він взагалі багато чого розповів. Наприклад, що ти весь місяць вдома сиділа вечорами.

— Звідки він знає? Він же був у селі.

— Він дзвонив тобі щовечора. І чув, що ти вдома. Дитина відчуває такі речі краще за дорослих.

Сергій підвівся, підійшов до мене. Від нього пахло дощем і тими самими квітами.

— Давай без цього всього, — тихо сказав він. — Без «поживемо окремо» і без образ. Я сьогодні залишуся?

— Залишайся, — відповіла я, прихиляючись до його плеча.

Минув жовтень, потім листопад. Життя повернулося у свою колію, але з’явилася якась нова м’якість у наших стосунках. Галина Петрівна почала дзвонити мені сама. Запитувала про здоров’я, розповідала про сусідів. Про Надю більше не було жодного слова.