Я довго придивлялася до Степана, ілюзій у мене давно вже нема, є бажання бути разом і не дуже при тому один одного діставати. Не треба мені серенад і оберемків квітів, головне дах над головою і впевненість, що ми разом пройдемо всі негаразди.

Думаю, що в сорок п’ять років це цілком досяжна мета і під неї Степан цілком підходив. Він був одруженим, але пішов від дружини та живе матері.

Моя донька доросла, онук підростає, жили ми всі у мене. З першим чоловіком не склалося, але я не втрачала надії.
Спочатку робила ті ж помилки, що й в юності – хотілося емоцій, зізнань в любові, подвигів… Тепер мені вже треба чогось стабільного, хто підтримає в біді, хто знає життя.

Познайомилися ми на роботі, я на нього уваги не звертала в молодості, але тепер цей слюсар здався мені цілком вдалим варіантом. Не вживає, охайний, з мамою живе, значить, уважний і турботливий.

Все виявилося так, як я й думала, всі мої уявлення про Степана відповідали дійсності.

Він жив з мамою в трикімнатній квартирі, мама ще була жінкою жвавою, але мені вона сподобалася. Я переїхала до нього, донька теж раділа, бо нарешті вона своє життя влаштує. Ми розписалися скромно і зажили, мов у раю.

– Як ти смачно готуєш, – кожного разу дякував Степан, – Якби я знав це раніше, то би ще швидше на тобі одружився.

Мені подобалося йти з ним після роботи в магазин, купляти продукти, готувати, дивитися серіал. Він не давав мені всю зарплату, але завжди давав гроші на мої потреби.

Тобто, перші місяці були справжнім щастям.

Але далі щось змінилося. Мені подобалося, що він завжди думає про майбутнє і не тринькає гроші, але я почала помічати, що він дає мені все не охочіше і не охочіше, а далі почав питати навіщо вони мені!

– Степане, я хочу купити доньці стільці в квартиру, наші вже геть розхиталися.

– Степане, онучці потрібне взуття, а я вже витратила зарплату…

– Любий, кран в квартирі потік, треба відремонтувати…

– Холодильник би мені новий в квартиру, бо Катя всі продукти практично викидає…

А він спочатку ще давав, а далі вже й не хоче.

– Може, почекаємо? Не хочу зараз міняти гроші, курс низький.

Я намагалася зрозуміти його, намагалася не образитися, але серце наповнювалося роздратуванням. То своїм дітям він і досі помагає, а мені, законній жінці, треба за кожну копійку відчитуватися!

Але я не витримала тоді, коли пішла розмова за відпочинок.

Я завжди мріяла поїхати в Туреччину, всі туди їздять та хвалять, кажуть, що дешево, от я й подумала, що куди відтягувати?

– Степанку, у нас і медового місяця не було, що скажеш про Туреччину?

І він погодився. Я так зраділа. А далі й думаю, що як додати ще пару копійок, то й моя донька може поїхати. Онучці давно лікарі радять морське повітря, то чом би й не зараз?

– Степане, давай і моїх візьмемо? А що, онучці треба, Катя теж світу не бачила, – сказала я ввечері за вечерею.

Він похитав головою:

– Туреччина? З чужою дитиною? Та ще й витрачати стільки грошей? Ні, не можу.

Я зітхнула:

– Степане, я хочу нарешті жити на повну, а не складати гроші в шкарпетку. Чому ти цього не розумієш?

Він мовчав, а тоді й каже:

– Я дачу надумав купити. Зараз ніяк. Хіба як дешевший варіант знайду.

– Дача? Навіщо тобі дача?

– Відпочивати… На рибалку ходити…Парник зробити…

І дивиться на мене так, наче то я все життя мріяла в землі копирсатися та манікюру людського не бачити.

– Я цієї всієї екзотики не хочу й близько. Мені ще до землі далеко.

– Ну, мама хоче.

– Ах, мама…

От і стало все зрозуміло, куди вітер віє. Цей мами не ослухається.

Я пішла до дому жити, Степан навіть не питав чого, навіть свекруха не телефонувала.

Я сиділа вдома і згадувала свої стосунки зі Степаном. Було боляче усвідомлювати, що навіть після всіх спільних моментів радості людина може залишатися такою далекою, боятися дарувати тепло і радість іншим. Вона тримає ті гроші, думає, що вони її зігріють на схилі літ, повернуть радість і тепло в життя.

Тепер і не знаю чи й правильно було вибирати самотнього чоловіка, бо він не розуміє, що помагати коханій жінці, то й помагати її дітям та онукам. Як пояснити такі прості істини?